Ніколетта Шишкіна

Стандартный

Село Клячанівка, Закарпатська область, 15 років. Посіла 3 місце у конкурсі «Людина. Доля. Епоха. 2022» у номінації «Світ у дитячих руках. Література»

МОЯ УКРАЇНА  

Україно, сонце ясне,

Зірко найсвітліша,

Ти з усіх країн на світі

Мені наймиліша.

Україно, рідна нене,

Чаруєш красою,

Розквітаєш, мов сади

Ранньою весною.

Твоя мова милозвучна,

Як пісня лунає.

В світі цілому тобі,

Рівної немає!

Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, УКРАЇНО  

Я люблю тебе, Україно,

Земле моя дорога,

Твою мову люблю солов’їну–

Всесвітню славу Кобзаря.

Я люблю тебе, незламна,

Горем материнським оповита,

Могутня, мужня, нездоланна,

Сльозами і кров’ю пролита.

Я люблю тебе, квітуча!

За що повинна так страждати?!

Харків, Маріуполь, Буча…

Зруйнували нелюди і кати!

Не падай духом, Україно!

Ти завжди будеш молода,

Для нас ти краща і єдина,

Бо в тобі сила і життя.

Француз Вікторія

Стандартный

Місто Остер, Чернігівська область, 16 років.

2 місце у конкурсі «Людина. Доля. Епоха. 2022» у номінації «Світ у дитячих руках. Література»

Очистіть душу…

Очистіть душу ніжними обіймами

І кавою, що милий зготував,

Старими, якісними кінофільмами,

І співом солов’я на сім октав.

І золотом осіннього пейзажу,

І просторіччям ранньої весни,

Жаринним поглядом липневого  форсажу

Та теплим  дотиком холодної зими.

Очистіть душу Ласкою й Любов’ю,

Духмяністю квіткової роси,

І вірою, що ми, як ті троянди,

Обов’язково дочекаємось Весни.

Той, хто любить

Він обійме тебе без галасу,

По-домашньому, в теплому затишку…

Ти не скажеш йому «Достатньо»,

Бо любов не буває у надлишку.

Той, хто любить, тихенько сповіддю

В твоє вушко  нашепче віру,

Той, хто любить, подібний соколу,

А не хижому лютому звіру.

Він за вітром розвіє тугу

І огорне тебе турботою,

Бо любов – то рушійна сила,

Що дається комусь за квотою.

Щастя поряд

Задимлений

жовтневим туманом осінній ранок.

Крізь марево пробирається сонечко,

Нагострює свої промінці,

Щоб проникнути всередину.

На  кукурудзині, траві, листі –

Скрізь розкидала своє намисто

Срібно-чиста роса.

А який  неймовірний присмак у  туманного повітря!

Наповнювальний…

Живильний…

Емоційний….

 Бо може розбурхати мозок після тужливої ночі.

Що ще треба для щастя?!

Насолоджуйся! Цієї насолоди вистачить для всіх.

Зміни

Місто змінює людину.

 І як людина не намагається заперечити цю істину,

не виходить.

Це не означає,

що хтось стає гіршим чи кращим.

 Ні, просто стає іншим.

Потроху змінюється світогляд

і якщо б у селі ти ніколи б не пройшов повз чужу біду, то в місті інколи просто не маєш іншого вибору. Звучить якось дико, чи не так?

Обставини, гамір, скупчення людей  –

усе якось по-особливому тисне на нашу свідомість, і ти стаєш іншим… Не гіршим, не кращим, але точно іншим.

Данило Кравченко

Стандартный

Місто Київ, 3 місце в конкурсі «Людина. Доля. Епоха. 2022» у номінації «Проза»

“Все для аншлюсу”

Андрій Сергійович давно не був у Відні, тож цього дня намагався компенсувати марно втрачені роки. По-перше, він пішов до Музею історії мистецтв, де провів майже дві години, споглядаючи твори Кранаха-старшого, Арчімбольдо, Рубенса та багатьох інших майстрів. Потім він зголоднів, тож попрямував до віденської опери, де сподівався випити келих пива “Ottakringer” та добре перекусити, споглядаючи на історичну будівлю, яка спричинила смерть обох архітекторів. 

Андрій Сергійович був такий щасливий та замислений, що несподівано навіть для себе самого опинився не на широкій вулиці, а у якомусь вузькому провулку. Він зупинився намагаючись зрозуміти, що сталося, аж тоді побачив яскраво червоні двері, над якими висіла – чорним по білому – вивіска “Все для аншлюсу”. 

Наступної миті він вже був всередині й оглядався. Боже милостивий, скільки тут було скарбів! Він бачив чайні ложки зі свастикою та звичайні золоті ложки з Грузії; порцеляновий посуд Вермахту; цілий кошик радянських та нацистських орденів та медалей; книжкова шафа була забита виданнями на кшталт “Месники з Таманської дивізії: Печенізька війна нескінченності” та “Іван-руйнівник: вбити долар”; тут був здоровенний глобус, якісь крісла, поруч — прапори та закривавлений одяг; магніти, голки, іграшки, ляльки, червоні та білі гвоздики, ігровий автомат “Морський бій”, плакат з Гагаріним та навіть піонерська краватка, що висіла на стіні у важкій рамі та під склом. 

— Це рай! — захоплено промовив Андрій Сергійович та чомусь зробив крок назад.

— Тiльки для обраних.

Він не побачив, як звідкілясь з глибини магазину до нього підійшов непоказний чоловік, про якого не можна було сказати нічого, окрім того, що він існував і стояв поряд. 

— Ще у нас є дірява шлюпка, — з гордістю сказав чоловік.

— Дірява шлюпка?! — захоплено повторив Андрій Сергійович. 

— Так, відмінна дірява шлюпка та весла до неї, — з гордістю промовив чоловік. 

— А там хто? — запитав Андрій Сергійович, вказавши на вкриту синьою хустинкою клітку для папуги. 

— О-о-о, це спеціальний гість, — відповів власник крамниці та театральним жестом відкинув хустку у бік. 

У клітці була людська голова. Вона з підозрою дивилася на Андрія Сергійовича. 

— Він… Вона…

— Воно, — прийшов йому на допомогу антиквар. 

— Воно розумне?

— Не дуже. Єдина цінність — що живе. Іншої користі з того немає. 

— А що воно робить?

— Цілує хлопчиків у животики, — зловісно відповів власник крамнички та почав повільно відходити спиною назад, аж поки не зник у книжковій шафі. 

Андрій Сергійович відчув жах. Він подивився на голову — голова дивилася на нього з підозрою, але крім цього на обличчі з’явилося щось схоже на поблажливу посмішку.  

Тут його хтось вдарив по ребрах і він нарешті прокинувся. 

— Работает Роскомнадзор! Неконтролированный сон! Сомнение в сакральности власти!

— Ребята, я свой, я русский, — встиг задихаючись відповісти він до того, як отримав ще один удар по ребрах. 

На голову йому накинули чорний мішок, завели руки за спину, наділи наручники та витягли на двір в одному спідньому. Вже там кинули у автомобіль. Він намагався пояснити їм, що сталася жахлива помилка, що він — член партії, що він знаний банкір і у нього є зв’язки. Йому більше нічого не відповіли. Машина вихопила світлом фар дівчинку та хлопчика біля воріт сусіднього дому та поїхала собі. 

— Тебе понравились лютики, которые я принес? — спитав хлопчик. 

— Да, — відповіла дівчинка з байдужістю та трошки помовчала. — Пошли лучше играть в аншлюс. 

Хлопчик щасливо посміхнувся. Вони пішли разом попід забором як двоє закоханих або як двоє скалічених, або як двоє охоронців, що обходять концентраційний табір. Вони йшли легко та впевнено, адже не сумнівалися, що їх більше. 

Дарина Мартинюк

Стандартный

Місто Харків. 2 місце у конкурсі «Людина. Доля. Епоха. 2022» у номінації «Поезія»

Монолог Харкова навесні 2022 року

Я – город… от недавнего – герой…

И люди это произносят гордо.

Но лучше б не случалось, знаю твердо,

Того, что стало этому ценой.

Я не был эпицентром заварух,

Ни с кем не портил связи и беседы,

И думал, что ближайшему соседу

По рубежу не кто иной, как друг.

Хоть на общенье наше пала тень,

В соседстве близком мы существовали…

Ошибся в том я, нынче понимаю,

Что верил – не наступит страшный день…

Но вот впервые за почти что век

Я снова пробудился до рассвета.

И вот упала первая ракета,

И первый дом, и первый человек…

…Десятками снарядов и ракет

Я вытерпел сильнейшие удары.

Чем заслужил такой жестокой кары,

Не нахожу разумный я ответ.

Чего я от него не услыхал

Про Украину-мать, себя и братьев…

Страшнее нас на свете нет проклятья –

Вот суть того, что он о нас сказал.

Мы – агрессивны, злы, мы – нетерпимы…

Лишь не успели первыми напасть…

На нас напали в качестве защиты!..

Мы – зло, за то и терпим, мол, напасть.

За что мы терпим? Я за что наказан?

Что говорю на вашем языке?

За родственные связи наших граждан?..

Все было!.. А теперь – на волоске…

Мне повезло гораздо больше, чем

Собратьям на востоке и на юге…

Отпущен был на третьем где-то круге,

Кто на девятом, сострадаю всем…

…Сиренами людей предупреждал,

И тысячами прятал их в подвалы,

А сотни тысяч выпускал с вокзала,

Но сам в итоге брошенным не стал.

Остались сотни тысяч, и вернулись,

Едва палач побои прекратил,

И подлечили раны битых улиц.

Я всех обратно с радостью впустил.

Я жив! Не одинок я и не сломлен!

И продолжаю Родину любить.

И от нее «спасаться» я не склонен,

И силою меня не убедить.

Мы – города – сыны своей страны,

Хоть каждый её возрастом постарше.

Чтоб снова стать прекраснее и краше,

Другие нам отчизны не нужны.

Тож мовою всім рідною кажу,

Російськомовне українське місто:

Від вибухів знов буде небо чисте –

З надією і вірою живу!

Я вдячний людям, що вони разом

Зі мною, хоч життя моє тривожне.

Для них я відроджусь провулком кожним,

І обігрію всіх своїм теплом.

Я – в Україні всі свої роки,

І хочу бути в ній, і далі буду.

Сміятимуться знов у парках люди,

І у театр куплятимуть квитки.

Країну-матір я свою люблю –

Не ідеальну, та за всіх не гіршу,

Й втручатися в життя не прошу інших,

Ховаючи за поміччю війну.

Іди скоріш, сусіде «добрий», геть.

Нема мене від кого рятувати.

Не можу другом я того назвати,

Хто це доводить мовою ракет.

17 – 29. 05.2022 

Смовський Максим

Стандартный

Місто Остер, Чернігівська область, 11 років.

Переможець конкурсу «Людина. Доля. Епоха. 2022» у номінації «Світ у дитячих руках. Література».

Моя Україна…

Моя Україна – безмежні поля,

 Моя Україна – родюча земля,

 Річки і озера, ліси і луги,

Моєї Десни чарівні береги.

Тут мама і тато –  найкращі у світі,

 Хмаринки, що линуть в небесній блакиті,

Найкращеє все, бо вродився тут я,

Квітуча й гостинна вкраїнська земля.

Й куди б » не занесла» доля мене,

Назавжди тут серце лишиться моє,

 Моя Україна, ненько Свята,

 Такої як Ти більш на світі нема.

Душа її так прагнула тепла…

Стояла дівчинка – замріяна, весела,

Бо впевнена: попереду життя.

Душа її тоді була щаслива,

Бо вірила в одвічні чудеса.

Вона, як чайка, линула у даль,

До сонечка, що обпікає крила…

Хвороба  ж серцю принесла печаль

Й дитячу душу болем отруїла.

Та не змогла хвороба подолать

Незламний дух, як криця – силу волі.

Й хоча все тіло рвалося від мук,

Вона ніколи не корилась долі.  

    …

Стояла Леся – тиха і смутна,

Але не скорена життєвими вітрами…

Душа її так прагнула тепла…

І Лесин дух навіки поміж нами!

П’ять колосків

По полю йшли прабабця і онук,

Навколо пахло стиглими житами,

Одна рука – скоцюрблена від мук,

А друга – ніжна, наче дотик мами.

Отак вони ішли. Буяло літо,

Усе навколо пахло у житах.

І раптом хлопчик в любої прабабці

Побачив гіркі сльози на очах

І запитав: « Чому сумуєш, рідна,

Ви подивіться – поряд же краса,

Блакитне небо, золотисте жито

І в джерелі цілющая вода!»

Утерла сльози згорблена бабуся:

«Згадалась якось молодість моя,

Повір, онучку, зовсім ще недавно

Від голоду стогнала ця земля».

І задивилася старесенька на поле,

Згадала п’ятеро спіленьких колосків…

І тата, що за ці святі зернини

Отримав десять років таборів.

Згадала сиву матір, сестру, брата,

Згадала їхні зморені тіла

І мовила: «Хай завжди в цілім світі

Засіяні колишуться поля!

Пройдуть роки, мене не стане, любий,

Та пам’ять, вірю, житиме в тобі.

Хай наш народ щасливим врешті буде,

І хліб хай завжди буде на столі!»

                          …

По полю йшли прабабця і онук.

Два покоління – дві незвичні долі.

І колоски тягнулися до рук

На широчезному

            засіяному

                           полі…

Мила Машнова

Стандартный

Ты не ездишь в метро

Ты не ездишь в метро и не пробуешь губы

Разных женщин на вкус, как напитки — гурман.

Судьбы близких людей для тебя — лишь зарубы

На тропе яркой жизни, где ты – капитан.

Ты не пишешь стихов или вычурной прозы,

Претендуя на славу, поклонников, спрос…

Только Бог о тебе может делать прогнозы,

Ну, а я продолжаю любить на износ.

Облачённый в тончайшее высокомерье,

С постоянством, в котором читается смерть,

Ты приходишь во сне, громко хлопая дверью,

Из-под ног выбивая небесную твердь.

Я гляжу на тебя взглядом раненой птицы,

Уронив телефон, заменивший перо…

Если б только ты знал, как, нарушив границы

Этих снов, я хочу тебя встретить в метро!

Мастер слова

На шее твоей я ослаблю аркан,

Сниму на запястьях «браслеты»,

И дам тебе выпить свободы стакан

(Её очень любят аскеты).

Ты выпрямишь спину и встанешь с колен,

Закашляешь, неба отведав,

И спросишь: «Зачем? Что ты хочешь взамен?

Позор это или победа?!».

Но я не отвечу. Тебе примерять

Придётся  прозрачную тогу

Беспечности, лёгкости, воли, – опять

Скрывая сомнений тревогу.

Шагнув по привычке в «глухую» толпу,

Ты встретишь себя, но – другого:

В рубашке одной на холодном ветру –

Забытого Мастера слова…

Забирай эти сны

Забирай эти сны одиночества,

Или просто возьми напрокат,

Ощути, как целуется ночь в уста,

Когда месяц — мой враг, а не брат.

Обернись в паутину отчаянья,

Словно в шелковую простыню,

И мелодию слушай молчания,

Я её пустотой начиню.

Ты услышишь, как время становится

На носочки и мимо идёт,

Как чужая душа-беспризорница

Истерит, когда чувствует гнёт;

Как безбожник за стенкою молится,

Отдавая от сердца ключи,

И приходит старуха-бессонница

И в безмолвии этом кричит.

Татьяна Сосненко

Стандартный

***

Будто в прошлом я осталась,

Будто жизнь мне показалась,

И живу, как будто каясь

Лишь за то, что я осталась…

С Вами.

Каруселью жизнь закружит,

Под ногами снег и лужи.

Упаду в них, чтоб смеялись

Все, комуя показалась.

Смейтесь.

Время, лекарь и аптекарь,

Прописало мне диету:

Ты люби чуть-чуть, и хватит –

Дефицитом стало счастье…

Счастье.

***

Зігрівайся моїм теплом.

Не кажи, що тебе вже не грію,

Що летять наші мрії у вирій

І не візьмуть нас двох під крило.

Доторкнись до моїх долонь,

Твої руки вони пам’ятають.

Повернутись благати не стану,

Як би гірко мені не було.

Долітай до моїх небес,

Хоч колись зорі ми не ділили.

Ти для мене був сонцем єдиним. Де шукати тепер тебе?

Серце

Моє серце летить першим рейсом

На світанку, о шостій нуль-нуль.

Упаковує спогадів рештки

І клянеться: «Сюди не верну».

Тут лишилися мрії-омани

І надії на щастя удвох.

Серце плакати більше не стане,

Бо за нього все вирішив Бог.

Два світи заблукали у серці –

Це минуле й майбутнє його.

А теперішнє зранено б’ється,

Наче птах у завмерле вікно.

Оголошено виліт до краю,

Де лікують розбиті серця…

Там, за обрієм, за небокраєм,

Починається інше життя.

***

Я вже знаю: жити – значить бути,

Бути в серці іншого когось.

Запевняю: інший бути мусить,

Хтось частинка цілого твого.

Задля кого живемо у світі,

День за днем стираючи взуття?

Задля кого квітнуть в полі квіти,

І навіщо нам дали життя?

Щоб лишить прийдешнім слід людини,

Щоби рідний дух тебе згадав,

Щоб від першої до фінішної днини

Ти любов свою всім рідним дарував.

***

Мне тебя мало. Я хочу больше.

Чтоб находила тебя я наощупь.

Чтоб с полуслова, чтоб с полузвука,

Чтобы не знала муки-разлуки.

Воздуха мало. Я задыхаюсь.

Я полюбила. И ты это знаешь.

Дай мне ладошку, чтобы стал ближе.

Только с тобою слышу и вижу.

Мне тебя мало. Я хочу больше.

Это не счастье. А лишь его крошки.

Я за тобою – нить за иголкой.

Вместе – планета. Порознь – осколки.

Геращенко Тетяна

Стандартный

*****

Моя країна
Знову у вогні.
І знову гинуть
Викохані діти.
Тримають зброю
Вогнепальну злидарі,
Що ниці серцем,
Розумом, сумлінням.
І журналісти брешуть
Без упину.
І ллється кривда
З голубих екранів.
Хіба вони не мають
Дочку, сина,
Що стільки бруду
Щедро виливають?
Висмикують політики
Стільці.
Один у одного.
Ніяк не наїдяться.
А гинуть на Майдані
Парубки,
Що в матері
Один лише здійнявся.
Моя країна,
Сповнена любові
До праці, до родини, до життя,
Тримайся жваво
У тяжкому бої,
І неодмінно вернеться весна!

*****

А дощ освідчився в коханні
Осиці. Ніжно пригорнув.
В потилицю — легким торканням
І лоскотом тремтячих губ.
Долонями сплелись щасливі
Музичні пальці дощові,
Осики пальці срібно-білі
В бруньках-каблучках по гіллі.
Минулорічне листя сиве
Коханим ліжко застила.
Зізнання шепотом, важливе,
Нестримно стогін перервав.

*****

Чи любиш ти весняний дощ,
Як я кохаю у чеканні?
Листочки у бруньках на сторч
В долоні сонцю пнуться жваві.
Тебе не звабиш, поки сам
Не обереш і час, і місце.
У перших квітів запах трав,
Морозом вмитий чистий-чистий.
Торкнутись поглядом без змови,
Дерев почути теплий сік,
Птахів наслухатись ранкових,
Сором’язливий раптом сміх.
Заплющить очі, втамувавши
Ходу тремтливу лісом мокрим.
І над грудьми в тендітну ямку
Цілунку приховати дотик.

Ліричне
А щастя у простих речах:
Здорові діти, любий поруч,
Смачна вечеря при свічах,
У петриківських кульках обруч,
Жива ялинка у дворі,
Глибокий сніг на Миколая,
Шкарпетки повні, в комині
Від дубу тепло, полум’яно,
В корову гра та дружній сміх,
Під інструмент і а капела
Пісні веселі, всі про всіх,
Крижини за вікном метелик,
По краплях охололих скла
Ініціали заповітні,
Сердець малюнок і стріла
У місяця блідому світлі.
Пиріг гарячий з яблук, груш,
Казки уголос Гавришихи,
На рушниках весілля руж
І чай з варенням обліпихи.
Пряма стежина у садку,
Військова непотрібна форма,
Гладенька ковзанка ставку,
Кориці запах, храму дзвони.

Сніжана Біла

Стандартный

ЗАВИЩЕННЯ

Цих будинків лишилося пригорща, декілька цяток

На старім простирадлі зимового місяця.

Над хатами дими закручують вуса кошлаті —

Завтра буде сніжити так, як їм ще не снилося.

Але снилося нам, малим, із тих сіл пророщених,

Що несли коляду від хати до хати без остраху.

Ми лишились відтоді простими, такими хорошими,

Тільки більше над нами стало не снігу, а осуду.

І всі боряться з цим наодинці, в глибинці, на днищі.

Рік за роком іде, а вулиці серця вужчають.

Стаємо за батьків на голову начебто вищими,

Подивись, що не третій — поранений в голову кулею.

Подивись, ми зникаємо, як наші хати і зими.

Як вітальні слова колядки, які співали вчора.

Невже це завищення тобі ще не наболіло?

Землею іди, віддавши належне горам.

ГЛАДІОЛУСИ

Господи, я безхатько, без тину і без опори,

Без сходу і абрикосів, без пісні і жменьки слів.

Без гір клишоногих, палаців, без виходу в Чорне море,

Де вигойдують хвилі-отари моїх-не-моїх кораблів.

Мої діти усі за кордоном — бідності чи безвиході,

Позбавлені якогось прихистку в шахтах загублених душ.

І країна, якій би їхати, як машині на повному приводі

Стоїть вкопана, а над нею такі ж вкопані — ані руш.

Кажеш, Боже — люби ближнього, чи за ним понеси хрести.

Не вбий, не вкради, не гордися, як вежа чи Вавилон.

Як про курку і про яйце — хто, кого першим занапастив,

Але жодне було б не виросло, якби не оте зерно.

І таких, як я, без дому, ствердного погляду, голосу

Блукає у пошуках саду чи клаптика своєї землі —

То й допоки ростуть високі, загострені гладіолуси

з нас красиві-красиві, Господи, без мрії і без мети.

В ДИТИНСТВІ

В дитинстві усе твоє — з висоти дерев’яного стільчика:

Лялька, паперовий літак, гілка сусідська з горіхами,

Городи засипані снігом — тіло небесне пірчасте,

Дах, щоб стрибати з нього, вхопивши бурульку під стріхою.

В дитинстві усе любов, якою зростеш, ділитимешся.

І стане вона тобі, як кістка посеред горла

На кожен стукіт коліс поїзда поміж країнами,

Сполученням ще існуючим, проте пасажирки нема.

В дитинстві ти, наче Хатіко, чекаєш свого професора,

Навчаєш весь світ радіти, розкриваючи таїну.

Проте хтось знайдеться лагідний, вбивця за типом професії,

І ти розумієш хлопчиків, чому моделюють війну.

В дитинстві усі малі, русяві, із ротом роззявленим

Обслинують білий світ — льодяник на довгій паличці.

І хтось виростає-таки, щоб все на місця розставити.

І хтось виростає таки-м, лишаючи шви і рани всім.

ВІДЧУТТЯ СВОГО ДОМУ

Відчуття свого дому носити у лівім куточку, в серці.

В картатій хустинці згорнене, зав’язане на вузли.

Доводиться навіть інколи, скидаючи пальта з берцями,

Розводити руки в сторони, але все розкладать на столи:

Стару халабуду на дереві, думками заповстане волосся,

Сонця скляну кулю на стрічці гри ´йо-йо´.

Пам’ять про друга дитинства, якого кусали оси,

Тата, що в´є на на городі пишне, лискуче сорго.

Шрами своїх усмішок на маминому плечі,

Дзбанок своїх поразок, розчуханих на плітки.

Брате, ти чуєш, сядь-но, не все тобі розповів.

Важко так, але літати я досі не перехотів.

Відчуття мого дому зі мною. Наді мною завше

Стоять мої рідні — повітря — пряжене пахке молоко.

Я рахую роки по кожній відсталій пташці,

І щоразу хтось їх підхоплює, ставить на біле крило.

Лапшун Гася

Стандартный

СВИДАНИЕ  С  ГОРОДОМ

Пока рассвет будил людей,

Он заглянул тихонько к ней.

Она помедлила: «Решусь!»

Виски считают болью пульс.

Но Город встретил, как всегда.

Ей только восемьдесят два,

Она – девчонка для камней,

Но глыбы так привыкли к ней…

И по брусчатке  мостовой

Пришла счастливая домой.

А Город ей кивнул вослед,

Да с внуком канул в Интернет,

Пока рассвет…

МОЙ ГРИН

Смотри, как вырос абрикос.

Он вместе с ветром к нам в окно

Стучит, шатаясь, как матрос,

Который в пинте видел дно.

Несчастий мачта – абрикос,

 Настойчив он.

                          Эх, сто чертей!

Бубнит, твердит один вопрос:

– Легко, Ассоль, вновь быть ничьей?

И где твой Грэй?

ЗАКАТ

Утонуло солнце в ржавом свете –

Позолотой тусклой полоса.

А деревья цвета яркой меди,

Как фрегаты, рвутся в небеса.

Развернувши паруса тугие,

Растянувши тучи до земли,

Дуют ветры злые, молодые… И живые стонут корабли.

СКАЗКА

Ночная трасса лишь фарами высветлена,

Нет ничего вокруг пустого и пошлого.

Вот свет и тень играют немыслимо,

Как будто, в добрых сказках из прошлого.

Деревья-стражи темнеют глыбами,

Промчался заяц куда-то реверсом,

Плывут машины китами-рыбами,

Луна цветёт жёлто-белым вереском.

Но, мёда нет. Да и я простужена.

Былины жаль, что быльём поросшие.

В обеих туфлях сбежала с ужина. Простите, сказки, мои хорошие…