Народилась в Харкові. Закінчила Харківський будівельний інститут. Працює провідним методистом в КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури і мистецтва» (Харків). Громадський діяч, волонтер. У 2017 р. навчалась письменницькій майстерності на гуманітарній освітній платформі «LITOSVITA». Лауреат щорічного літературного конкурсу «Людина. Доля. Епоха» у номінації поезія (2019р. Харків) та переможниця творчого конкурсу «Жіночі усмішки» (2021р. Харків).
Надруковані оповідання: «Діточок багато» (2018р. м. Київ), «Її сила» (збірка жіночих оповідань м. Київ). Пише вірші — «заримовані думки», рефлексія на події власного життя та на події оточуючого світу.
1 місце у конкурсі «Людина. Доля. Епоха. 2022» у номінації «Проза».
УРОБОРОС*
Любов з дитинства була зациклена на собі, як ота «змія», отой споконвічний уроборос, приречений кусати власного хвоста щоб продовжувало котитися колесо буття.
Це не було їїособистою вадою. Усі люди з першого земного вдиху такі. Немовля, коли голодне – кричить, болить – кричить, сумує – кричить, холодно – кричить, жарко – кричить.
Через визначений життям час немовля стає мовлям. Вголос вже не кричить. Навчили мовчати. Але крик той нікуди не зникає. Стає іншим. Крик той – тихо плакати уночі в подушку, або, з матюччям, гепнути у темному дворі іншого мовляту по голові пляшкою з під пива. Крик той – летіти на чомусь іноземно-крутячому по роздовбаним українським дорогам, підспівуючи Баху з флешки та фонтаном розкидати бризки з осінніх калюж у різні боки. Крик той – стояти на узбіччі дороги, обтирати серветкою брудні бризки з одягу, та шипіти у бік номерів з трьома сімками-дев’ятками:
— От, козел…щоб тобі такого ж у лоба!
Зацькований, затовчений той крик прирікає мовля колись відчути задуху. Перелякане до смерті відсутністю вільного подиху, мовля починає подумки волати до самого себе:
— Що сталося? Чому зі мною? За що? Що далі?
Це певна ознака, що «змія» почала вихекувати заковтаного «хвоста», вона відчула біль від власного укусу. Мовля нарешті, рухаючи колесо власного буття, докотилось до віку перетворень. Вижило до життя.
Вже тиждень Любов, поклавши перед сном стомлену голову на подушку, плаче. А у четвер їй захотілося гепнути стільцем по голові клієнта – пенсіонера! А сьогодні уночі вона прокинулась, бо дихати стало нічим, бо серце калатало у грудях, як церковний дзвін.
Кепська була ніч.
___________________________________
Уроборос – уроборос( оуробор) багагоплановий універсальний символ людства. Втілює символ Часу із якого бере початок Мудрість. Без кінця не буває початку.
РАНОК. ПОНЕДІЛОК
Я струсила з парасольки осінній дощ. Увійшла до метро. Дістала з сумки вологі серветки, обтерла бризки з чобіт. На чорному пальті плям від брудної води було наче не видно. Але вони там були! БУЛИ! Брудні краплі маслянистої в’язкої жижі з величезної калюжі на узбіччі дороги.
— Тепер пальто треба у чистку!
— Козел! Козел! Як у «мерсі», то вважає, що й з Богом на ти.
— Що б тобі…до дому не доїхати!
Натовп. Турнікет. Ескалатор. Натовп. Жовто-шоколадний поїзд. Двері відчинились. Вагон. Натовп. Двері зачинилась. Поїзд рушив.
ВІД СТАНЦІЇ А ДО СТАНЦІЇ Б
Наступна станція Б. Записаний штучний чоловічий голос закликав пасажирів до гуманності. Нагадував про те, що існують у світі люди похилого віку, діти, інваліди, вагітні жінки, що їм жити й стояти важко. Я прилаштувалась у куточку біля дверей, що не відчинялись.
- Треклята робота! Як вона остогидла.
Раптом неприємний різкий запах, проскочивши повз ніс, увірвався прямісінько до мозку. Здригнулась від огиди.
— Десь були паперові серветки. У кишенях? У сумці?
Знайшла. Дістала. Затулила носа.
Серветка не допомогла. Від запаху почало нудити.
— Навіщо снідала, коли не хотіла?
— Хто ж «хазяїн» цього смердіння?
Озирнулась навкруги. Впритул стоять звичайні люди. Рядком на лавах сидять такі ж самі. Причепурених бомжів та занедбаних неохайних старих поруч не видно.
— Від кого ж так тхне?
Сморід мучив, провокував на дію.
— Може обнюхати попутників?
— Ото гарний буде «песик»!
Подумки посміхнулась, уявивши, «що скажуть про це люди»? Охайна, з огляду нормальна жінка, по-собачому обнюхує попутників: одяг, черевики, сумки, портфелі.
— Принаймні, хоч хтось подумає про мене, чи посміхнеться…
— Вийти на наступній станції?
— Обмаль часу!
Не відмічу вчасно перепустку на вході до банку – штраф. І так цього місяця вже двічі спізнялась. Буде третій, окрім штрафу, премію відберуть та й начальниця «мозок виїсть»
— Звільню! Звільню!
— «Коза драна»!
— Одні «козли» поруч! Боже, як набрид цей банк, просякнутий запахом грошей, дорогих парфумів, пихою, жадібністю, мізерними інтригами. Від думки про молоду розфарбовану, тупувату начальницю стало нудити ще більше. Все в неї є – і модельна зовнішність, і посада, і коханець серед віце-президентів банку чи син, чи племінник, чи брат, чи сват якогось чи-то депутата, чи-то власника банку, чи-то ще якогось «хозяина жизни». На роботу приходить на дві години з ранку, а потім зникає десь по «делам банка». Цілий день стирчить на місці тільки по понеділках, бо велика оперативка, та задає дурні питання:
— Скільки?
— Коли?
— Хто відповідає?
— Воно їй треба, як мені балет!
— А сама? САМА!
Дванадцять років сиджу у цій щурячий ямі. Посада заступника приросла, як шкіра. Трьох керівників пересиділа. Ні одного разу навіть не запропонували стати керівником управління. Знають же, негідники, що тягну усю роботу.
Навіщо ж лицедію кожного дня?
Всміхаюсь тим, кого ненавиджу?
Мовчу там, де хочеться кричати?
Ковтаю на ніч заспокійливе?
Заїдаю ненависть канапками?
Принижую підлеглих?
Кляну клієнтів?
Гроші, гроші! Вони, кляті, винні! Бігаю обслугою коло цих різнокольорових папірців з ранку до вечора, з понеділку до суботи, рік за роком.
Боже ж мій, як же вони воняють!
Ото брехня, коли кажуть що гроші не пахнуть. Ще й як смердять, особливо коли їх багато, коли їх тисячі зібрано в одному приміщенні. Вони смердять фарбами, рибою, парфумами, людськими немитими руками і ще бозна чим.
Але як без них вижити? Я ж більше нічого не вмію!
Батько! Все батько! З дитинства талдичив, що без грошей – ти не людина, а з грошима – пан. Мріяв розбагатіти. Заздрив достатку сусідів до судом. Гнобився по дві зміни на заводі. Заощаджував на нас. Ходили завжди у перешитому: сестрі від мами, мені від сестри. Тільки на мамі ніколи не економив. Любив. Вона його теж любила.
До мріяного достатку не дожив. Помер на роботі в роздягальні. Прийшов. Переодягнувся. Впав. Не підвівся. Мама страждала тихо, щоб «дівчатка не бачили». Та хіба можна не помітити очі припухли від сліз? Ні я, ні сестра так не страждали. Лише посумували трошки, щоб маму не засмучувати.
Нам стало легше дихати, а їй – ні. Ота туга й звела її у могилу.
Батько, батько!
— А сама?
Яким місцем думала сама, коли вступала до того банківського вишу?
Коли зібрані батьковою тяжкою працею гроші сплачувала за навчання?
Хвору матусю слухала! Вона так хотіла, щоб мрії тата здійснилися. Щоб життя було багатим. Бо тільки багаті ж – щасливі. Матуся, чого ти не схотіла лікуватися? Не здалась вмовлянням?
Щоб ти сказала нам зараз, коли була б жива?
Біля великих грошей отинаюсь, а живу від зарплатні до зарплатні. Щастя не маю, радості не маю. Та й сестра така ж безталанна. Знайшла собі якогось старого «з достатком» у Португалії. Тепер носить з під нього судна. Але вона, принаймні, бачить хоч іноді, інший світ. Старий не жадібний, оплачує вікенди. А як помре? Його діти враз викинуть обслугу з дому. Боже, хоч би він з нею одружився скоріше.
Сестро, ріднесенька! Тільки тобі малою розповідала про дивакувату мрію свою стати дресирувальницею левів. Скільки разів ти терпляче слухала мої фантазії про те, як я буду виходити на арену цирку у блискучому одязі. Як буду командувати страшними тваринами:
— Пурш! Аллє!
І велика звірюка заскакує на тумбу. А я переможниця, стою поруч, гордовито вклоняюсь здивованій переляканій публіці.
Ти ні єдиного разочку не засміялась наді мною, не сказала, що то дурня.
Інші люди мрію мою здійснили. Тих, інших, бачила у цирку. Я їм заздрила. Заздрила їх сміливості, красі, вправності, щасливій посмішці, їх долі.
Як у цьому скидаюсь батька! Заздрити – його спадщина!
Чого ж ти, сестро, не відмовила мене від «кар’єри економіста»?
Тепер я сама дресирована тварина – банківська «миша». Маленька, хвостата гризуха, що опинилась серед «щурів». Сіра, перелякана «МИША»! З щілини у щілину шмигаю туди сюди у темряві, збираю огризки з чужого столу. А у світлі мімікрію, роздуваюсь, імітую «щурячих». Сподіваюсь, що виживу. Але щури не терплять мишок на своїй території. Вони, за законами природи, перегризають їстівним конкурентам горлянку. Там де з’являються щури, миші одразу зникають.
— Дурна, дурна! Хіба ж можу когось обманути, коли себе сама не можу.
Мені серед них не вижити.
Ненависть до себе, до власного недолугого життя, до батька, до матері, до сестри, до банку, до красуні начальниці, до козла на мерсі, до осіннього холоду, до усього мого життя стиснула тіло, мов пружину.
ВІД СТАНЦІЇ Б ДО СТАНЦІЇ В
Поїзд зупинився, люди почали штовхатися один повз одного. Якась гладка жінка з голчастими фіолетовими айстрами в руках наступила мені на ногу. Пружина зірвалась. Я зі всієї сили штурхонула її у спину. Впасти жінці було нікуди. Вона не встигла побачити хто її штовхнув. Натовп тягнув жінку до відкритих дверей. Вона лише здивовано зойкнула від цієї болючої несподіванки свого щасливого ранку. Двері зачинились. На душі не полегшало. Мерзоту зробила. Спазм стиснув горлянку, дихати стало нічим, як сьогодні в ночі. Кров шурхонула у голову, кожній клітині обличчя стало гаряче.
— Навіщо натягла цього клятого товстого светра?
Опустила руку з серветкою до низу.
Розстебнула усі ґудзики на пальті. Глибоко вдихнула.
Мерзенний «парфум» наблизився впритул. Він хтиво мстився за стусана ненависті. Я почала кашляти. Нікуди було подітися від мерзоти, що атакувала мене з середини та ззовні. Запах був сумішшю затхлої цвілі, сирості, котячої сечі. Таку тонку в’язку задуху міг створити єдиний у світі найдосвідченіший парфумер – ЧАС. Вже колись я труїлася таким повітрям.
— Коли?
Знову щільно затулила носа серветкою.
— Коли? Де?
Я чудово знала свій зациклений характер. Тепер це питання буде мучити, як зубний біль. Буде викручувати свідомість аж доти, доки не згадаю, не позбавлюсь причини.
— Треба згадати. Конче необхідно згадати. Навіщо? Для чого?
— Не знаю.
Може тому, що завтра день народження, а на святкування нікого запросити, окрім колег, яким не рада? Може тому що порожнеча, як споконвічна пустеля, поступово й наполегливо поглинає мій світ.
— Не знаю. Нічого не знаю. Не розумію.
— Коли ж? Де?
Роздратований мозок набирав обертів. Знов насправді занив зуб. Мучить вже тиждень. Ніяк не дійду до лікаря. Ніколи, багато роботи.
Спогад, що виринув з підсвідомості першим, обпік гаряче й боляче, як окріп, несподівано пролитий на живе тіло.
Мала й легка, мов пір’їнка, лечу по стежці, людськими ногами протоптаній. Безжалісно пече сонце оголені плечі. Зранку на прогулянку вдягнула білий у червоних горохах сарафанчик з тонесенькими бретельками. Міська моднице!
Хочу пити. Хочу сховатися від того сонця. Страшенно жарко. Вже вдосталь набігалась на пагорбі. На пасовиську вже до схочу надивилась на малих телят. Біжу. Спасіння недалеко. Ось, вже бачу його. Воно там, у старій, трохи перекошеній мазанці прабабусі Василини. Біла хатина під потемнілою солом’яною стріхою остання по вулиці, далі – чорний ліс. У той ліс мене Василина не пускають. Я й сама жахаюсь. А сільські діти не бояться його зовсім. Вони кожного дня біжать у той ліс навипередки, сміються, зникають за деревами. Їм заздрю до сліз, але жахаюсь. Жахаюсь гніву старої Василини та зеленої чорноти густих дерев. Заздрю й жахаюсь!
Особливо жахаюсь того, що сама собі науявляла. Дитяча уява створила мені маленьку потворну, чомусь волохату, зубасту істоту, що мешкає у темній лісовій гущавині. Вона ловить дітей, щоб зжерти їх та стати більшою. Тому так несподівано перериваються їх голоси у хащах. Тому я не бачу як вони повертаються з пекельного лісу. Але все одно заздрю, жахаюсь і не наважуюсь навіть зробити крок у бік тої чорноти.
Ось я вже добігла до трави, що ранком скосив бабцін сусід дід Василь. Ось тин. Ось хвіртка. Біжу по двору, по дерев’яних теплих східцях. Натискаю на залізну клямку. Ноги ступають на присипану піском, земляну підлогу. Жадана прохолода тішить голі ступні поколоті колючками, стернинами та камінцями. Сідаю на лавку застелену чистою полосатою рядниною. Мов сушені риби під сволоками висять трави та пахкотять. Ці зелени букети з бабцею збираємо ранками на пагорбі біля річки. Стара кожну зірвану травинку якось називає, каже від якої хвороби яка лікує. Я ніколи її не слухаю, бо треба ж задирати голову у голубезне небо таслухати птаху. А ще – встигнути політати за метеликом, зловити у траві зелену блискучу юрку ящірку.
Я так занурилась у спогад, що наяву, у вагоні метро, відчула той зелений, огірковий терпкий трав’яний запах.
То був запах волі для малої городянки с заасфальтованих вулиць!
То було моє останнє літо у старої Василини.
Пам’ять не зберегла для мене ані кольору її очей, ані тембру її голосу, ані її сміху. Лише якась крапелька її крові біжить по моїх жилах. Лише ім’я, мов дзвоник – ВАСИЛИНА! А зараз, от тобі – на, виявилось, що пам’ять зберегла ще й запахи.
Трав’яні аромати, як казкові чародійки, відкинули завісу часу й низенько уклонившись, пропустили з потойбіччя у мій понеділок стару Василину. Ось же вона! Стоїть навпроти переді мною у переповненому вагоні метро. Мовчазна, гордовита, висока, сухорлява, й сувора. У чорному одязі, з палицею в руках. Боже, палиця. Я пам’ятаю цю палицю. То була обстругана гілка якогось дерева. Нею Василина заганяла курей на сідало, нею погрожувала надвечірніми сутінками у бік страшного лісу, коли забирала мене з вулиці у хату спати. Я чомусь тоді була впевнена, що прабабуся знає про існування мерзенної лісової «волохатої істоти» яка жере дітей. І що вона нізащо, нізащо, нізащо не віддасть мене їй на поталу. Захистить, сховає, збереже.
Уявний той страх, пам’ять про кляту «волохату істоту» живе в мені й досі десь посередині шлунку. Мабуть через той страх мріяла стати дресирувальницею левів. Серце затужило. Ненависть передала зброю суму. Очі підтримали серце, закліпали, навернули сльози.
— Розрюмсатись у вагоні? Мало нічних сліз?
— Оце дожилася «до ручки»!
Повіки заметушились й розчинили Василинин образ у спертому повітрі вагону. Вона зникла. Завіса стрімко затулилась. Царство небесне відпустило мою берегиню до мене лише на одну мить, на одну думку.
Я знов вдихнула огидний сморід. Бо серветкою витирала сльози.
Пробігтись би тими стежками. Набратися сил!
Згадати, як воно бути щасливою, легкою мов пір’їнка.
Але до прабабусиногосела зараз не доїхати.
Війна. Кордон. Жах. Розрізане по живому.
ВІД СТАНЦІЇ В ДО СТАНЦІЇ Г
Двері вагону відчинились та знов зачинились. Попутники змінились. Звільнилось місце. Ні дітей, ні старих поруч не було. Я сіла. Людей у вагоні поменшало. Запах віддалився.
— Чи хтось іще страждає від цього «пахіту»?
Озирнулась навкруги. Ліворуч кліпає носом молода анорексична чорна дівчина у шапочці-кондом з сережкою у носі. Праворуч – огрядний лисий чоловік в помаранчевій куртці утупився в телефон, ганяє кульки по екрану. Перед носом – одягнені животи й руки, що тримають портфелі, сумки, пакети. Я підняла голову, щоб подивитися в обличчя супутників. Носів ніхто не затуляє.
— Чи не внюхали, чи терплять?
Дістала з сумки іншу серветку для свого чутливого носу. Почала роздивлятися рекламу на стінах вагону.
Увага зачепилась за величезний плакат. Багатоповерхівка, усміхнена щаслива родина – тато, мати, дитина й собака, бадьористі слогани про кайф і незалежність у кредит.
Згадалось одразу, як колега зі служби безпеки банку – Владлен Семенович, розповідає про «лохів», яких вони виселяють з кредитних квартир за несплату внесків. Приходить, свинопикий, час від часу у перерву до кабінету з чашкою розчинної кави. Стає біля вікна. Кривиться усмішкою, говорить про людське горе, як про сюжет боєвичка. Як вони тричі, мов доля, попереджують, як вдираються у квартиру, як примушують збирати та виносити особисті речі, як відбирають ключі, як плачуть іноді перелякані діти чи лаються старі. Бідолахам тим він не співчуває. Смакує подробиці, як смакує каву. Розповідаючи, уважно спостерігає на реакцію слухачів. Я знаю, що всі ці історії реальні. Вони лише злегка домальовані збоченою фантазією Владлена Семеновича! За кожною – людські життя!
А я слухаю, опустивши голову, ані пари з вуст.
— Чим я за нього краща? Чого не вижену геть з кабінету цього довбня? Не пошлю його туди, де йому місце. Чому не кажу ні єдиного слова у захист тих бідолах, що лише хочуть жити краще, жити «як люди»? Я ж сама з таких бідолах видралась. Тільки мені трохи більше пощастило, бо за моє «краще» платили життям та здоров’ям батьки.
Боюся. Боюся, бо миша! Бо знаю, що Владлен – провокатор. Він перевіряє лояльність співробітників до діяльності банку.
А ще знаю, що моє власне життя живиться їх горем. Їх гроші -– моя зарплатня! Совість свою заколисую телемильними словами: «А хто ж їм лікар ? Не знали у що влізали? Треба ж було читати договір, що підписували, до останньої крапки. Читати і те, що дрібними літерами написано також…І взагалі – нічого особистого…! То ж тільки робота! Тільки робота!»
— Може воно й насправді так?
— Чому ж тоді ковтаю відразу?
— Чому відчуваю огиду від розповідей свинопикого Владлена?
— Боже, у якому ж я мешкаю світі?
Козли, миші, щури, свині, а де ж поділись з мого світу люди? Та й хто вони, чорт їх забирай, ті загадкові «люди» до яких так прагнув мій батько? І чи є вони ще, взагалі, десь у цьому світі ті «люди»?
Нічого особистого! Тільки робота! Тільки робота!
Я дивилась на рекламний будинок, на «американську усмішку від зубів» ідеальної фотошопної рекламної сімейки. І, о, диво! На задньому плані, в самому куточку угледіла, стару людину, що причаїлась у кріслі-гойдалці. Ноги кутані пледом у клітину. Жінка? Чоловік? Не зрозуміло. Сиве стрижене волосся, окуляри, похилена донизу голова. Схоже – спить. Що там лежить у неї на пледі? Здається, книжка. Мабуть у дизайнера якісь особисті стосунки з людською старістю. Втулив нагадування про невідворотне майбутнє у вируюче молоде життя.
— Когось ця постать мені нагадує?
Я вдивлялась і вдивлялась. Раптом мені здалося, що та стара людина від мого настирливого погляду прокинулась, підвела голову і почала вдивлятися зі своєї далечини в мене. Ось вона підняла руку з пледу й привітально мені помахала.
— Глюки, чи що? Ото вже остаточно переробила! Час у відпустку.
Перевела погляд на рекламу стоматологічного кабінету. Відчула знов, як нестерпно ниє зуб.
Запах. Краще вже думати про нього, ніж про клятого Владлена.
Знов глянула на будинок.
Будинок?
Постать старої людини у кріслі?
Обережно, боюсь впасти, піднімаюсь старими крутими скрипучими дерев’яними сходами.
Одна сходинка, ще одна, ще одна. Нарешті дійшла. Стукаю. Чую привітний голос:
— Любочка, там открыто. Заходи, детка.
Штовхаю двері оббиті чорним дермантином. Заходжу.
Вузенька кімната з одним вікном на другому поверсі старого дому з червоної цегли. У кутку кімнати у кріслі-гойдалці сидить стара жінка в окулярах, на колінах лежить книжка. Це ж – баба Варя, Варвара Андріївна, найліпша дивакувата подруга дитинства. Вона доглядала мене, коли мама була на роботі.
У дитсадок, до гурту мене чомусь ніколи не віддавали.
Баба Варя називала свій будинок «доходный дом». «Доходный дом» той збудував фабрикант Гольдберг ще до жовтневої революції. Він звів декілька таких будинків поряд з власною фабрикою. Навпроти фабрики він збудував церкву. За церквою – школу. Ми, родиною, мешкали у переоблаштованих під житло старих складських приміщеннях фабрики того Гольдберга. Баба Варя називали його дивним словом «вихрест». Завзяті революціонери та революціонерки відібрали у нього фабрику, доходні будинки та маєток. Колись я мріяла розшукати спогади про того Гольдберга. Дізнатись, чого його звали «вихрестом». Хто він був? Як виглядав? Як жив? Куди подівся у революцію. Не дізналась, забула.
Баба Варя, моя подруга. Баба Варя – чудернацький маленький казковий гном!
Світле своє волосся заплітала вона у дві тоненькі кіски, закручувала їх над вухами. Літом завжди надягала на голову білу панамку. Зимою та восени ходила у одному тому ж синьому пальті, пов’язувалась сірою хустиною, а зверху хустини обов’язково мостила капелюшок зі штучними квітами. Те пальто з осіннього на зимове перетворювалось за допомогою пристебнутого коміра зробленого з якогось пухнастого звіра. З обох кінців коміра висіли його лапки. Баба Варя казала, що то «чорнобурая лиса». Мені ту лисичку було дуже шкода.
Взимку на ноги вона завжди взувала жовтуваті валянки з гумовими калошами. Для весни та осені в неї були одні й ті ж самі, колись червоні, коротенькі чобітки з величезними, колись золоченими, пряжками. А літнє наше взуття було однакове – біленькі шкарпетки з рюшами та дірчаті сандалії.
Прості ситцеві плаття вона шила собі сама на ручній швейній машинці. Прикрашала плаття мереживними комірцями. Їх вона теж сама плела гачком з котушкових білих ниток. На комірець обов’язково чіпляла брошку. Одну з тих брошок, з червоним камінчиком, зберігаю досі. Я її поцупила. Якби баба Варя почала розшукувати прикрасу, поклала б на місце, але вона не шукала. Красивий блискучий камінчик був такий гарний, схожий на стиглу ягідку червоної смородини. Нікому й ніколи про цю таємницю не розповіла, навіть сестрі. Стидалася. За ту малу крадіжку себе дуже не картала. Хоча завжди розуміла, що зробила кепсько. Коли подорослішала, жалкувала про цей вчинок. Але повертати брошку було вже нікому. Маленька баба Варя одного суботнього вечора загинула під колесами авто, коли поверталась додому з кіно. Так і лишилась у мене та латунна брошка з червоним камінчиком серед прикрас, як вічне нагадування про добру мою доглядальницю та дитяче паскудство. За вічну пам’ять її завжди ставлю у церкві свічку. Хтозна, не було б в мене того камінчика, чи згадувала би я про неї взагалі?
Баба Варя моя була одинока.
Дощовими днями, коли на вулиці гуляти було зась, вона садовила мене у своє крісло-гойдалку й розповідала, що «до революции» навчалась в «институте благородних девиц». «Девицей» побралась з гарним «молодим человеком» на ім’я «Иван». Чоловік «погиб на войне», коли «подрывал» якийсь там «штаб». Слова «революция», «благородные девицы» «война», «подрывал», «штаб», «погиб на войне» мене, малу, лякали, бо не розуміла їх значення. Я тільки кліпала очима, та чекала, коли вже баба Варя почне мені читати казки про принцес, принців, драконів та гидке каченя.
Іноді баба Варя пригортала мене до себе, гладила по голові. Сумно зітхала. Казала, що і в неї колись була світлоока дитинка, маленький синочок, який помер у голод. У п‘ять років слово «помер» мене лякало більше ніж «штаб», «війна» «благородные девицы» та «голод». Ті слова були для мене пусті, бо значень та образів не мали. Гриміли лише, як пусті відра. А от слово «помер» вже набуло тоді для мене і сенс і значення.
Зовсім близько біля нашого дому були залишки саду, які баба Варя називала чомусь «сквером». Раз на місяць, коли стара отримувала пенсію, вона пригощала малих мешканців нашої вулиці льодяниками. І завжди, при цьому, розповідала нам щось про своє дитинство. Так ми дізнались від неї, що засміченасмердюча канава, що перетинає нашу вулицю насправді не канава, а річка Нетеча. Саме тому наша вулиця й зветься Нетеченський бульвар. А сад розвів біля річки отой самий Гольдберг-вихрест. По цій річці, у ті часи, плавали білі й чорні лебеді, водилась у воді рибка. У «сквере» буяли ружі і різнобарвний бузок. По всьому «скверу» стояли дерев’яні лавки на гнутих кованих ніжках. А серед квітучих доглянутих кущів неспішно гуляли дами у довгих сукнях та капелюхах, прикрашених квітами і чоловіки в костюмах з ціпками.
Ми її слухали, смоктали цукерки. Коли баба Варя йшла геть деякі діти сміялись їй у спину, деякі крутили пальцем біля скроні. Всі знали від батьків що стара трохи дивакувата. Я стояла мовчки, опустивши голову. Стару свою няньку не захищала. Тільки подумки майже плакала, ковтаючи слова, готові зірватися у крик:
— Ви, дурні! Замовкніть! Навіщо їсте її цукерки? Це – не чесно! Так не можна! Вона не бреше. Я була в неї дома. Я бачила тих дам у довгих сукнях на світлині.
Але я мовчала. Боялась зостатись без подруг. Вже змалечку була «миша».
У той страшний день мого першого знайомства зі словом «помер» наша компанія гралась в гольдберговському «сквере» у хованки. Я побігла ховатись за розлогим кущем вовчих ягід. Присіла навшпиньки. І, раптом, побачила нашого домашнього сірого котика Димка. Він зник напередодні. Я й сестра його кликали весь вечір, шукали у дворі, за сараями. Але він не озвався.
Ми дуже любили того кота. Батько викупив його за гроші у якогось дядька, що ніс котенятко у мішку втопити в канаві-Нетечі. Котеня у темряві, відірване від кішки, пронизливо нявчало. Батько почув, спитався, пожалів, забрав. Кошенятко було маленьке, напівсліпе, сіре, пухнасте. Ми назвали його Димок. Годували його з сестрою з піпетки по черзі, вкладали спати у коробочку, застелену теплою маминою хусткою. Димок, коли виріс, виявився гарною твариною. Веселий, грайливий, ніколи нас не дряпав. Сусідів дивувало те, що Димок звідкись знав час, коли тато повертається з роботи. Кожного разу йшов до «сквера», сідав під кущем та чекав, мов собака. Дочекавшись, біг попереду тата, піднявши хвоста антеною, до самого дому. Ця парочка заходила до кухні. Тато спочатку наливав Димку молока, або давав шматочок лікарської ковбаси, або розбивав сире яєчко. Мама накривала тим часом на стіл. Батько сідав їсти. Мама вмощувалась на стільця навпроти, спостерігала за ними, посміхалась. То було їх щастя. Чому ж батько так прагнув іншого якогось «людського щастя»? Чого цього йому було замало?
І ось я знайшла нашого Димка. Він лежав на землі витягнутий, рівненький. Голова звернута у бік. Відкриті нерухомі очі дивились кудись крізь мене. Я закам’яніла навшпиньках. Дивилась, дивилась, дивилась… у очі, що мене вже не бачили. Подруги десь кричали:
— Кто не спрятался, я не виноват. Раз два три четыре пять я иду тебя искать.
Мені здалося, що мерзенна зубата «волохата істота» з Василининого лісу знайшла мене тут, у місті, під розлогим кущем. Що прийшла моя черга зникнути назавжди у її чорній безодні. Жах піднявся до серця холодом знизу, з землі. Відібрав повітря. Серце забухало у голові. Пальці на руках в мить скрижаніли. А Димкові очі різали твердим скляним нерухомим поглядом моє тіло навпіл. То вже був погляд когось іншого, невідомого й страшного.
Волання народилося само, без моєї волі. Воно витягло мене з пазурів «волохатої потвори» та штовхнуло геть з під того куща. Не пам’ятаю, як вискочила на асфальтовану доріжку, як обдряпала руку до крові об якусь гілку, як бігла з того «сквера». Оговталась лише вдома, на кухні, у маминих обіймах.
Вона міцно притискала мене до себе. Сестра стояла поруч. Тримала склянку води. Я відчула біль у подряпаній руці. Побачила кров на платті. Почула, як калатає мамине серце у моїх вухах і заплакала. Ні. Я не заплакала. Заголосила, з підвиванням та скигленням, мов поранена тварина. А потім полились сльози. Вони лились з очей неперервним потоком, як водоспад. Мама мовчки витирала їх фартухом. Мама чекала. Нічого не питала. Не втішала. Не відволікала мене від страшних почуттів. Тільки невпинно витирала сльози та міцно мене обнімала. Через деякий час її витриманий спокій угамував мій відчай. Я перестала плакати. Тільки час від часу шмигала носом. Руку помазали зеленкою. Сестра напоїла водою. Лише після цього я взяла маму за руку та привела до того куща. Сестра не пішла. Зрозуміла, що я не пустувала й мабуть сама злякалась.
Мама побачила причину моїх страждань. Коли повернулась від того куща деякий час стояла біля мене мовчки, склавши руки на животі. Потім підняла одну руку до очей, потім торкнулась нею свого волосся і присіла до мене. Декілька секунд очі сумно дивилась у мої почервонілі й перелякані. ЇЇ очі з карих чомусь перетворились на чорні. Видно було, що матуся шукає слова для пояснення нового для мене явища життя.
— Любонька, Димок помер.
— Прийде з роботи тато, поховаємо.
Ось що вона мені тоді казала. Ніяких питань. Ніяких пояснень. Потім вона стрімко підвелась, узяла міцно за руку та повела з того «сквера» геть. У вечорі тато сам поховав Димка. Він кликав нас, але ми з сестрою не наважились, а мама зосталась із нами.
Коли він повернувся, вона мовчки поставила на стіл йому вечерю. Їсти тато не став.
Тільки кинув кудись у світ:
— Що ж за люди такі. Кому ж він «очі муляв»!
І пішов спати.
Я усю ту ніч у перше в житті не спала. Не плакала більше. Жах тримав мене міцно, змушував вдивлятись у темряву, прислухатись до кожного шурхотіння. Бо я знала, що то не людина скривдила Димка. Він став черговою здобиччю страшної «волохатої потвори», яка наблизилась того дня до мене впритул.
Отак слово «помер» набуло для мене і сенсу й значення. Відтоді я знала, що слово «помер» означає зникнення когось важливого з життя назавжди.
Назавжди!
І що вже більше ніколи … ніколи кохане живе не пригорнеться до живого.
І нічого вже не можна виправити.
Нічого!
Так я плакала у своєму житті ще один раз. Коли померла мама.
Тому, коли баба Варя тільки промовляла до мене:
— Був у мене маленький синочок. Він помер у голод.
Я одразу міцно затуляла очі, швиденько притискалась до неї. Обнімала, скільки вистачало рук. Мовчки стояла та слухала як стукотить її серце. Терпляче чекала, коли вона мене від себе відпустить. Час від часу гладила рукою іі стареньку зморшкувату руку.
Дуже любила я маленьку дивачку бабу Варю. Тепер думаю, що й вона мене теж любила, як любила колись свого померлого синочка.
Нам разом було весело й цікаво. Ми грали з нею у лото на копієчку, їли фруктове червоне морозиво, розвішували прані речі у дворі на «веревку», ходили угості до її сліпої подруги-співачки, у магазин по хліб, молоко та тістечка. Головне ж – вона читала мені казки до схочу. У неї був на це час, на відміну від моїх батьків, що завжди працювали по якихось «змінах».
У квартирі баби Варі на полиці біля вікна стояли різні книжки – овсті й тоненькі. Читати тоді я ще не вміла, тому розрізняла свої улюблені книжки по кольору обкладинки. Особливо мені подобались казки з книжки у червоній обкладинці. Баба Варя називала їх китайські. На ній з двох боків було намальовано золотих драконів. Слухати ті китайські казки я могла годинами. Тихесенько так собі сиділа у кріслі-гойдалці і слухала. А потім, увечері, коли домашні засинали, лежала у ліжку, дивилась у вікно на таємничі місячні узори. Уявляла себе схожою на китайську красуню Ю-лі, що приречена злими чаклунами бути удень захованою в прекрасне зображення на картині. Я теж відчувала, що зачарована кимось. Я подумки кликала свого золотого дракона, щоб на тому доброму величному казковому створінні літати над горами й морями-океанами у пошуках благородного воїна який покохає та захистить мене від «волохатої потвори», подарує життя у світлі сонця.
Ні! У кімнатці баби Варі не було такого огидного запаху. Там пахло пилом, іноді нафталіном, а іноді пудрою. О! Пудра у паперовій рожевій круглій коробочці! Вона завжди стояла на низенькому туалетному столику застеленому білою плетеною серветкою. Зверху на пудрі було намальовано голову усміхненої красуні. Баба Варя цією пудрою припудрювала обличчя перед «выходом в свет». «Светом» вона називала суботні танці у місцевому парку відпочинку. Одного разу я бачила як вона танцювала зі старим сивим чоловіком під музику баяну. Нас батьки привели у парк погойдатись на гойдалках. Отоді я й бачила, як вона «вальсує». То тато вгледів мою дивакувату подругу і сказав нам:
— Дивіться, наша баба Варя «вальсує». Гарно!
Одного тільки я не могла второпати. Чому ж баба Варя не перетворюється зі старої жінки на молоду, як на коробочці. Вона ж так рясно втирає той рожевий порошок у зморщене обличчя?
— Чим пахла та пудра? Ружами! Ружами! Рожевими ружами…
А ще, на плетеній серветці поруч з коробкою пудри завжди лежали кришталеві буси. Баба Варя надягала їх тільки по суботах. Невеличкі овальні бусини були виточені гранями. Коли сонце їх торкалось, бусини виблискували райдужними кольорами. Мені дозволялось ними бавитись. Я спочатку хотіла поцупити їх. Але знала, що баба Варя хватиться пропажі першої ж суботи. А як дізнається, хто це зробив, то не захоче більше зі мною водитись. Я втрачу змогу сидіти у її затишній кімнатці та слухати казки. Не буду більше милуватись порцеляновими слонами з піднятими хоботами, що вишикувались у рядок на тумбочці біля ліжка. Не розглядатиму фотографію у дерев’яній рамці, де назавжди завмерли дві прекрасні дами у довгих сукнях та капелюхах з квітами. Саме ця фотографія була доказом того, що по нашій брудній канаві-Нетечі колись плавали білі й чорні прекрасні лебеді. Тому я поцупила лише маленьку брошку з червоним камінчиком, схожим на стиглу ягідку смородини.
У тій кімнаті, схожій на купе поїзда, завжди був лише один мені неприємний запах. Запах бородінського хліба. Я запам’ятала його, щоб ніколи у житті не їсти того кислого в’язкого чорного хліба, рясно обсипаного огидним мені тмином. Я не їм його й зараз.
Поїзд раптом різко загальмував і зупинився. Світло згасло. З баби Вариної кімнати, з дитинства, від своїх близьких та рідних я знов повернулась у цей клятий смердючий понеділок. Від несподіванки декілька секунд у вагоні панувала мертва тиша – анічичирк! А потім, десь ліворуч, у кінці вагону заплакала маленька дитина. І зразу, як по команді, сполохані люди засувались, загомоніли разом:
— Що сталося? Що там сталося?
— Теракт?
— Пожежа?
Ніяких пояснень. Гучномовець мовчав. Вибуху наче не чули. Диму наче немає. Дитина пронизливо плакала. Темрява поглинула усіх. В цю мить мабуть усі, хто був у поїзді, звертались до Бога чи до його Матері. Я – теж перехрестилась і звернулась… Хоч давно вже була на нього в образі.
Світло з’явилось так само миттєво, як і згасло.
Поїзд рушив знов.
З гучномовця пролунав живий чоловічий спокійний голос:
— Шановні пасажири, просимо на зупинці залишити вагони. Поїзд далі прослідує порожнім.
Через декілька хвилин поїзд зупинився на станції. Люди виходили з вагону мовчки й поспіхом. Мене здивувало, що ніхто не штовхався і не панікував.
— Що за станція? За спогадами я й не помітила, як проїхала потрібну мені зупинку.
Подивилась на назву станції, де вийшла, потім на великого годинника. Зрозуміла, що поспішати мені нікуди вже не потрібно. Остаточно спізнилась на роботу.
ВІД СТАНЦІЇ І ДО СТАНЦІЇ К
Що ж, хай буде як буде. Прийду після перерви. Треба тільки повідомити «Козу», що потрапила у непередбачувану ситуацію.
Брехати не хочу. Правда ж виглядає смішно. Що скажу? Що зустріла смердючий запах, який морочить мені мозок? Або про померлих старих доглядальниць? Чи про мертвого котика і уявну «волохату істоту» та остаточно знищу свою «репутацію» червоними казковими драконами!? І так про мене колеги теревенять , що я не з «цього світу», з «мухами» у голові. Бо не п’ю на корпоративних збіговиськах, не виставляю пікантні фотки у інстаграм, не лайкаюсь у фейсбуці. На роботі – роблю. Про сукню головного бухгалтера не пліткую. Коханку водія САМОГО найголовнішого «Щура» в очі не бачила. А найвеличезніша моя «муха», яку обговорювали «обізнані» жінки у нашій «банці» – це відмова стати коханкою одного з віцепрезидентів банку.
Гроші ще не змусили мене імітувати «оргазм». Хоч цю частину мого єства можу ще захистити від їх байдужої сили.
— Ну и дура! А может он в тебя влюбился? И это твой шанс приплыл?
Заземлила б мене найліпша подруга.
А я б їй відповіла, що то лайно пливе, а шанс надається.
Що «удача» – то злодійське щастя. Що треба прагнути не «удачі», а успіху. І, взагалі, мені він, хоч із з грошима, а як чоловік байдужий.
Чого я її взагалі згадала?
Ось тільки подруги тої в мене немає вже двадцять років.
Людей на станції поменшало. Хто вийшов, хто поїхав на прибулих поїздах. Я вже нікуди не поспішала. Сіла на дерев’яну лавку. Повз мене швидко йшли дві робітниці метрополітену у синій формі. Краєм вуха почула їх розмову.
— Що стара?
— Так.
— Ти сама бачила?
— Так.
— А поліцію викликали?
— Так.
— А швидку?
— Так. Іде десь.
— Жива?
— Начебто…
— Що, сама ступила?
Відповіді на останнє питання вже не почула. Жінки мене оминули. Я подивилась їм у слід і на останній лавці станції побачила людське тіло. Людина лежала до половини прикрита чимось синім. Поруч стояв поліціант та три чоловіка. До них приєднались оті дві жінки, що пройшли повз мене. На ескалаторі опускались лікарі в білих халатах.
— Через це мабуть зупинявся наш поїзд!
«Волохата істота» піймала чергову жертву! Клята, клята потворо! Знов виповзла зі свого лісу.
Нічна задуха, бруд з під коліс «мерса», гидотний запах, привиди з минулого, скалічена людина… і пекуча ненависть до свого розхристаного життя, до свого зайвого тіла, яке треба якось вдягати, годувати, лікувати, вдовольняти інші забаганки…, а ще ця клята душа, не вгамується ніяк!
— Може раз і назавжди покінчиш з цим?
Збентежена і налякана цією страшною «не моєю» думкою, підхопилась з лавки. Скоріше, до виходу. До свіжого повітря!
НА СТАНЦІЇ К
Дощ скінчився.
— Де я?
Незнайоме місце.
Величезний клон-супермаркет висить у сірому просторі мов НЛО.
Жінка у рожевому прозорому дощовику-скафандрі торгує з землі величезними жовтими грушами. Поруч біля неї сидить мокрий худий змарнілий собака. Люди у справах поспішаютьу різні боки. Линялі стандартні радянські багатоповерхівки височіють попереду.
Я пішла по асфальтованій мокрій доріжці у бік будинків. Нарешті! Прохолодне, дощове повітря тішило легені, студило розшаріле обличчя. Вдих – видих. Вдих – видих. Як чудово! Гидотний запах не мучить. Може то від чистого повітря, а може від сумбуру вируючих у мені емоцій, голова раптом закрутилась.
Он – дерево. Треба до нього дійти.
Люди обминали, не звертали на мене уваги.
Мабуть і на ту людину, що лежить зараз внизу на дерев’яній лавці, ніхто не звернув уваги, коли вона робила крок на рейки… Моя думка зупинилась і не кинула у свідомість звичне мені останнім часом слово «козли». Бо «козли» не витягують нікого з рейок, вони самі туди штовхають кого захочуть.
Якось спромоглась, дійшла до дерева. Обперлась на нього спиною. Дістала з сумки м’ятну цукерку та кинула до рота. Перехрестилась. Давно цього не робила. Затулила очі. Райдужні крапки й кола замерехтіли, мов сполохані метелики. Я на мить зникла геть з цього дурного «божого» світу.
Голова поверталась до тями поступово й повільно. Райдужні метелики розчинились у червоній тиші. Нарешті я спромоглась, відкрила очі. Нестерпно захотілось водночас спати й пити. Озирнулась навкруги.
— Швидко! Знайти кіоск та десь посидіти.
Тепер місце здалося знайомим. Хоча усі спальні райони у моєму місті – кальковані копії. Рушила у бік багатоповерхівок. Там повинні бути кіоски й лавки біля під’їздів.
У сумці задзвонив телефон.
— Коза. Точно вона.
Понеділок. Велика банківська оперативка. Їй потрібна інформація про хід справ в управлінні за тиждень.
Вперше не відповіла на дзвінок керівництва!
Слухала рінгтон Вівальді і стервозно посміхалася сама собі.
— Ну, ну, красуне. Не все тобі щастя, дорогенька. Прийдеться мекати щось перед очима великого «Щура». Тепер це й твій понеділок.
О! Наш шановний Керманич! Містер великий «Щур». Чоловік-каміння! За весь довгий час роботи у банку мене викликали до нього лише один раз. Після години чекання у приймальні секретарка запросила до кабінету. Я ввійшла через двійні двері й остовпіла.
Величезний стіл буквою Т. Величезні картини на стінах. Крісла з високими спинками та пурпуровими сидіннями. По центру столу сидить САМ, схиливши голову над паперами.
Я якось зразу спітніла вся, мов несподівано потрапила у сауну, та застигла біля дверей. Він підвів голову. Декілька секунд уважно на мене дивився. Відчула себе голою у рентгенкабінеті. Потім, вдовольнивши інтерес, він опустив голову знов до паперів, махнув рукою, вказуючи на стільця де я повинна сісти.
Ні привітань тобі ні реверансів!
Підійшла. Сіла. Він про щось мене питав, занурившись у свої папери, не підводячи до мене голови. Я щось відповідала. Хвилини через три промовив до мені, так і не подивившись в обличчя:
— Вільні. Повертайтесь до роботи.
Ні тобі дякую, ні тобі до побачення.
Підвелась. Поки йшла до дверей, відчувала, що «Щур» дивиться мені у спину. Холодні «мурахи» сипонули по всьому тілу. Я чекала кулю у ту спітнілу спину.
Коли вийшла з кабінету, ноги стали ватними, «мишаче серце» калатало, у роті пересохло. Я присіла на диван у приймальні. Секретарка мовчки підвелася зі свого робочого місця. Мовчки налила мені стакан води. Підійшла, дала у руки. Повернулась на місце не промовивши жодного слова. Подібна ситуація мабуть була їй не вперше. Я випила усю воду до останньої краплини, наче не пила багато днів. Віддала порожню посудину. Так само мовчки, кивнула головою на знак подяки, пішла з приймальні.
Коли йшла по коридорах банку, думала лише про кількість ікон у кабінеті того страшного далекого кам’яного чоловіка.
Ікон було багато. Різних. У золочених рамах. Частина висіла у кутку кабінету майже до стелі, частина стояла на підвіконнях.
За що молиться той чоловік?
Може за те щоб «дурні кредитори» не кінчались? А може щоб «грошові потоки» не змили банк у «реструктурізацію»?
А може сам хоче захиститися від чогось?
А може перепрошує раз у неділю, по понеділках, на «божих оперативках», за усіх передавлених ним підлеглих «мишей», схожих на мене?
Одну таку «мишу-колегу», місяць тому поховали. Вона була начальниця управління. Працювала з перших днів створення банку. Згоріла від швидкоплинного раку за три місяці. Останній рік колеги пліткували, що вона по ночах майже не спить. У вісім ранку приходить на роботу. У вісім вечора іде додому. А ще – її чогось частенько почали викликати «до САМОГО».
В неї лишилась дочка в останньому класі школи, хвора мати після важкої операції, старий батько з Альцгеймером та чоловік-викладач у «непрестижному» коледжі.
Одного разу я на власні очі бачила, як вона підскочила зі свого крісла, коли великий «Щур» зателефонував їй сам, без секретарки.
Ми обговорювали з нею пропозиції підлеглих до урочистостей з нагоди святкування річниці існування банку, коли задзвонив телефон на її столі. Вона підняла слухавку. Мабуть впізнала голос. Миттю підскочила з крісла, розпрямила спину, обсмикнула піджак дорогого костюму. Ії звичайний голос змінився до фальцету. Коли розмова скінчилась вона осіла, мов хлібна опара від тичків «хазяйської» руки. Оповзла у крісло. Обтерла краплини поту з лоба. Декілька секунд сиділа мовчки, наче мене взагалі поруч не існувало.
Коли те побачила, уперше замислилась:
— Чи хочу ту посаду, до якої прагну останні роки?
Моя найкраща подруга б на це сказала:
— Вечно выдумываешь! А как же должен вести себя настоящий президент большого банка? Что ему сопли вытирать подчиненным? Это пусть к маме идут…
Моя найліпша подруга Ірино…
— Що вона лізе до моїх думок?
У сумці все дзвонив телефон.
— Дзвони , дзвони, дорогенька.
— Може, турнуть тебе з посади геть!
— Хоча з таким коханцем не турнуть. Скоріше я взавтра у найкращому варіанті, опинюсь у тьмутараканьому відділенні банку на посаді касирки.
— А у найгіршому – на біржі праці ?
— Ну, й нехай. Пішли вони усі під три чорти навприсядки!
— Набридли, істоти!
Я перемкнула режим дзвінка на беззвучний.
Здивувалась відчуттю солоденької гидотної радості від цієї дрібної помсти. Мені навіть захотілося пострибати, як африканській дикунці, біля вогнища у ритуальному танку під гуркотливі ритми чужих барабанів.
З-за хмар на мить блимнуло осіннє сонце. Нагадало, що воно десь є. Блимнуло та згасло, як перегоріла лампочка. Знов зі мною лишились сіра мряка, вагітні дощові хмари, смердючий понеділок та сумнівна радість.
— Так. Не думати про «Козу» та про роботу. В мене ж є розум та людське серце, щоб не радіти чужому горю!
Боже, хіба людське ? Я ж «миша»! Сіра, перелякана мала «миша»!
Людина б давно пішла з того банку.
Все! Все! Все! Досить! Робота! То ж тільки робота!
Я дійшла до двору серед багатоповерхівок.
І раптом я пізнала місце куди привів мене понеділок.
Тут, саме тут, ось у тій середній дванадцятиповерхівці мешкала моя колишня найкраща подруга Ірина.
За двадцять років тут повиростали дерева. З’явився дитячий майданчик з пісочницями, гойдалками та лавками розмальованими райдужними кольорами. Я остаточно розгубилась від цього несподіваного вибрику долі. Куди б присісти, бо гепнусь зараз прямісінько у грязюку! Ось лавка! Мокро! Дістала з сумки «Річний звіт» банку з краєвидом міста на обкладинці.
Поклала глянцеве пурпурове пихате видання на вологі дошки та сіла на остогидлий логотип. Раніше б цього ніколи не зробила. Ніколи б не забруднила гарний документ. Не придавила б одним місцем чужу творчість. Я б обов’язково знайшла целофанового пакета, щоб сісти, або взагалі лишилась стояти.
Мені здалось, що всі події сьогодні відбуваються не зі мною. Що я розсипалась, як пазли, на маленькі різнобічні я-шматочки і коженя-шматочок живе своїм власним життям, робить, що йому заманеться. Одна я – радіє помсті, друга я – згадує минуле життя… четверта я – жахається своїх витівок… десята – шукає пояснення, двадцять сьома – жаліється, сумує, рюмсає, думає дурне…
Досить! Понеділок закінчиться. Завтра все повернеться на свої місця.
— Я ж не свята. Зараз усі люди так живуть, пристосовуються до обставин, щоб вижити.
— Знов ці химерні батькові «люди»!
Ірино, Ірино, моя найдорожча, найліпша подруго! Ти б мене втішила! Знайшла б, як заспокоїти та знайти сенси, склала б усі вуглики в єдине ціле, зробила б «квіточку».
Ми жили поруч так багато років. Вчились в одному класі. Усе робили разом. Відпочивали на морі. Навчались плести та шити. Зачитувались однаковими книжками. Закохувались в одних і тих же хлопців. Коли зустрічалися після недовгих розлук, не могли наговоритися. Годинами у дощ і у сніг могли ходити й ходити по вулицях та розмовляли про різні речі – про мрії, про потаємні відчуття, про інтимні відкриття та переживання. Ніколи одна одній не набридали. Наша улюблена вчителька української, Раїса Йосипівна, називала нас сестрами.
Я завжди до сліз сперечалась із мамою коли та казала:
— Не задружуйся, Любонько. Ірина не сестра тобі, а лише подруга. А подруга може швидко перетворитися на ворога.
Не вірила. Була впевнена, що такі друзі не можуть стати ворогами!
Як ми сумували, що йдемо вчитися у різні виші. Тільки мама й слухати не хотіла про те, що ми будемо навчатись поруч. Ми ж все одно бігали разом по кіно, по театрах, по магазинах, святкували разом дні народження…
Поки знов разом не закохались у одного й того ж хлопця.
Він був моїм коханим майже рік, а потім став її чоловіком .
— Мамо, ти як у воду гляділа
Банальна сталась історія, але не банальним виявився біль.
В мене водночас не стало найліпшої подруги Ірини і коханого Олександра, а з’явились – ворог Ірина і зрадник Сашко. А потім і мама мене покинула! Мій світ відтоді у сірій зоні, де сонце лише ледь-ледь мерехтить час від часу не від живої радості життя, а тільки від примхливої необхідності та страху.
Я знов відчула сморід, що мучив мене у метро.
— Що ж це сьогодні за дурня коїться весь ранок?
Озирнулась навкруги. Поруч нікого. Здійнявся легкий вітерець.
Запах зник. Знов почав накрапувати дощ. Дістала парасольку, розкрила та залишилась сидіти на райдужній лавці.
— Треклятий запах! Не відчепиться ніяк!
Я розізлилась не на жарт.
— Гидота! Все одно згадаю, знайду відповідь…
— А може так тхнуло у квартирі, де раніше мешкала родина Іри?
У моєї подруги був старий дідусь. Він, напівпаралізований, лежав на ліжку, яке йому розташували під вузеньким вікном у першій прохідній кімнаті їх двокімнатної півпідвальної квартири. Дід той, схожий на єгипетську мумію, зовсім не розмовляв. Вранці і в вечорі Іринчин тато перевертав його на різні боки, мов ляльку. Лежачі на лівому боці дід дивився у вікно на ноги людей, які час від часу проходили повз. Більше нічого з того вікна побачити було неможливо. На правому боці він мовчки спостерігав за життям домашніх. Тоді очі його нагадували годинникового маятника. У його кімнаті завжди пахло ліками, гречаною кашею та роздавленими тарганами. Цих мерзотних комах у квартирі Ірини було незліченна кількість. До них призвичаїлись, як до домашніх тварин, бо позбутися їх у старому Гольдбергівському «доходном доме» було неможливо. Вони атакували дідусеву гречку і вдень і вночі. Ця каша завжди стояла у металевій мисці на тумбочці поряд з ліжком. Я одного разу спитала Ірину чому ця каша не у холодильнику? Вона відповіла, що дід пережив голод. Коли тарілка з кашею поруч з ліжком, то він гарно спить і не плаче уві сні. Окрім гречаної каші він не їв більше нічого. Пив тільки воду. Діда з ранку піднімали поїсти. Як тільки він спирався спиною на подушки, то зразу починав чавити тарганів правою, ледь рухомою рукою, якою ще міг поволі їсти свою улюблену і останню у житті страву. Потворні мурахи розбігалися у різні боки. Коли я одного разу це побачила, мені стало так бридко, що до помешкання подруги заходила тільки на день народження. Потім дідусь помер. Іринчин тато, інженер, на своєму заводі отримав квартиру. Родина їх переїхала у будинок, що зараз височів переді мною. Потім змінили помешкання й ми. Я опинилась на протилежному кінці міста, далеко від подруги. Далечина не завадила нашій дівочій дружбі. Я частенько приїздила сюди, допоки не дізналась за кого Іра виходить заміж.
— Ні, ні, хоча й гидотно було біля Іринчиного бідолашного діда, але запахи там були інші.
«Річний звіт» піді мною набрався холодної вологи з промоклої лавочки. Змерзла без руху. Підвелась. Дивилась на вікна четвертого поверху. Он, оте крайнє – то кухня. Саме там, на кухні, ми полюбляли за чайком з тістечками попліткувати про «не подруг», про хлопців, помріяти про майбутнє доросле життя, де на нас нетерпляче чекає щастя й кохання. Там, на отій самій кухні, на дні свого народження моя найдорожча й найліпша подруга вимовила до мене щасливої і закоханої:
— Любо, ріднесенька, якщо зможеш, пробач. Обманювати тебе не можемо більше…Так сталося, що ми з Олександром…
Все! Геть з під цих вікон! Геть з цього двору! Геть з цієї вулиці!
— Клятий понеділок!
— Затхлий сморід!
— У яких завулках моїх спогадів ти причаївся?
— Чого від мене хочеш?
Я лишила «Річний звіт» на лавці й швидко піша у бік метро. Сполоханий моїм гнівливим рухом обурений вітер кинув у обличчя зірвані з дерев жовті листя.
— Осінь! Знов осінь! Ненавиджу осінь. Чому я народилась у ці сумні холодні дні? Чому не теплим радісним сонячним літом?
— Треба якось заспокоїтись, затихнути, причаїтися, зберегти себе щоб дожити до весни…! Весна! Вона ж прийде…
— Я згадала! Згадала! Я піймала тебе, блазню, п’явко! Нарешті згадала, докотилась таки колом спогадів та спалахів!
Був початок весни.
Два роки тому!
Вже два роки тому!
Лише два роки тому!
Чомусь мені запам’яталась та весна. Вона народжувалась повільно, мов метелик, неквапливо розправляючи свої дивовижні різнокольорові крильця для зустрічі зі світом. Сонце час від часу відганяло від неї холод, щоб новонароджена краса не загинула. Безперестанку цвірінькали чемні синиці, заклопотанні майбутнім. Танули на узбіччях вулиць снігові намети, накидані двірниками за зиму. Бурульки у день капали, мов пошкоджені кухонні водопровідні крани. Люди безпричинно всміхатись то один одному, то самі собі, бо у повітрі вже передчувався весняний любовний бешкет.
Так склалося, що мені потрібно було купити подарунок на день народження школярику, сину колежанки. Він хотів книжку про якихось там піратів і обов’язково з «діамантиком», і обов’язково українською мовою. У вихідний день, з ранку, поїхала до книжкового ринку. Поки шукала той подарунок та ходила між книжковими рядами думала, що з мого життя зникли всі словотворення, окрім спеціальних фахових текстів та кулінарних рецептів.
Чому так сталося? Чому я перестала читати? Я ж так багато читала раніше. Мабуть тому, що найважливіші слова змінили сенси й стали джерелом невідступного в‘язкого болотного страждання. А без цих головних слів і книжка не книжка й життя не життя. Слова «мамо, тато» стали словом «провина», слово «подруга» словом «ненависть», слово «коханий» словом «біль», слово «сестра» словом «самотність».
Пам’ятаю, як від пекучого того безперервного болю я згадала про слово «віра». Сподівалась, що воно допоможе захиститись від нових слів, що оселились у моєму розумі: «вбий, помстися, помри…звільнися».
Я наважилась, пішла, до земних служників слова «віра». Один з них, молодий, задумливий і, як казала жінка, що торгувала свічками, дуже «популярний», сказав мені, що страждання очищують душу, що мені потрібно покаятись, змиритися та простити. А щоб піти по цьому величному важкому шляху розстеленому переді мною Духом, потрібно спочатку на папері написати всі провини моєї душі перед Богом, починаючи з семи років. І, що конче потрібно, не забути головну провину – перебування у лавах піонерів-комсомольців-жовтенят.
— Хіба ж він не розумів, що я була тоді ще зовсім дитиною і мене ніхто не запитував чи хочу я перебувати у тих лавах чи ні. Там перебували тоді усі мої однолітки. Чи та провина страшніша за мої теперішні думки про згубу інших людей? Чи він взагалі мене слухав? Чи відрізняв мене з потоку «грішників», що стояли у довгій черзі за його святим прощенням?
Я, довірлива, змучена й слухняна, пішла шукати олівця й листочок, щоб усі провини відверто написати. І про вкрадену брошку з червоним камінчиком, і про поцуплені цукерки в гостях у сліпої баби Вариної подруги-співачки, і про шпаргалки в інституті, і про нелюбов до батька, і про дитячу закоханість у кучерявого хлопчика на червоній зірочці, що лежала у сестрі в шухляді письмового столу, і ще про багато чого таємного й соромливого, що зберігав мій розум та бентежив душу. Написати усе, без остатку. А головне, великими літерами, написати про те, що бажала Ірці та Сашку горіти у пеклі зі всіма дітьми, які в них народяться…
Я йшла по церкві й питала у людей де взяти того олівця і листочка. Вони мені підказали.
Я пішла куди вказали і побачила, як служник божого слова, що навертав мене до прощення й покори кілька хвилин тому, швиденько сховав під рясою плитку шоколаду у червоній обгортці. Її дала йому жінка, що сповідувалась переді мною. Я запам’ятала її по гарній блакитній хустці на голові.
Ти, чоловіче у чорній рясі, чому не тримав ту шоколадку просто в руці, поки розмовляв з жінкою? Чому не відніс її потім, коли скінчив розмову, на поминальний стіл? Нічого цього ти не зробив. Я слідкувала. Я плакала й слідкувала, я йшла за тобою, по твоєму сліду. Шоколад у червоній обгортці залишився лежати під отою штукенцію, якою ти накривав мою розпечену жахливими думками голову під час сповіді. Ти дав жінці поцілувати руку, якою брав той шоколад, і пішов геть з церкви.
Моя швидка обурена розгнівана уява враз створила яскраву картинку, як ця людина буде читати мого облитого сльозами сповідального листочка та «заїдати» «дитячі провини» шоколадом.
Потім я часто згадувала той випадок. Я думала, що може була не права. Може він поніс її якомусь хворому брату, або бідній дитині якоїсь жінки, що миє та прибирає у церкві.
Тільки от нічого не могла вдіяти з тим що бачила швидкий рух руки, яка ховала шоколад. Так само я ховала у кишеню поцуплену баби Варину брошку й смачні цукерки її подруги.
Так слова «віра», а з нею й «Бог» стали далекими й чужими.
З того часу я заціпеніла, скрутила душу у зародок, заплющила очі, затулила вуха, та спала, спала, спала. Бо «вбити» та «вмерти» не наважилась, «змиритися» й «простити» не могла. Спромоглася тільки викинути геть у темні табуйовані підвалля підсвідомості третину свого життя. Забути. Не згадувати. Жила життям у яке допускались лише фахові тексти та кулінарні рецепти. У світі, з якого зникли люди, а зостались лише «козли, миші, щури й свині». У світі, де за мною невпинно стежить «волохата істота» і чекає слушного часу, щоб назавжди забрати до свого «чорного лісу». Бо їй потрібно ставати більшою й сильнішою. Мені ж у цьому штучному світі істот стає тепер трохи легше лише тоді, коли комусь гірше, ніж мені.
Того весняного ранку, два роки тому, я відчула ледь рухоме бажання знов узяти у руки якусь книжку зі свого забутого щасливого життя серед дорогих мені людей. Життя, де існували ще радість, кохання, мрії, сподівання. З тою книжкою сісти під просинаючимся деревом на холодну, ледь прогріту сонцем землю, що от-от тільки народила молоду зелену траву, розкрити «людську мудрість» на будь якій сторінці. Вдихнути живлячий запах паперу й читати, читати, читати. А потім застигнути, розціпити зуби, не відповідати на біль та відчуття провини й замислитись. Нарешті замислитись над усім, що не хотіла згадувати так багато років та відповісти самій собі на кляті питання:
— Що ж я зробила зі своїм життям?
— Для чого це все життя зробило зі мною?
— Як нам порозумітися, прийняти одне одного, як нам жити разом далі, стати єдиним цілим? Бо я не хочу, щоб «волохата потворо» не знала своїх меж і поглинула нас, відібравши сонце, зорі й сенси, у свою «чорноту».
— Так, так. Саме тоді моя спотворена горем, образою, брехнею душа відгукнулась на весняний поклик споконвічного земного інстинкту відродження. Уроборос втомився від болю, штовхнув колеса життя з болота. Вперше за роки безтямного існування ця безтілесна, задушена, примарна й знекровлена моя частинка, опритомніла, щось побажала.
Я йшла по книжковому ринку, дивилась на розмаїття різних книжок і в голові самі по собі спливли слова «Лісова пісня».
— Що ж, хай буде «Лісова пісня».
«Пірати з діамантиками» знайшлися швидко, а «Лісову пісню» я шукала довгенько. В решті решт натрапила на одну, не молоду, але струнку жіночку у яскравому червоному спортивному комбінезоні. Губи й нігті у неї були викрашені у «тон» вбранню. На голові замість шапки червоні кудлаті навушники. На моє питання про «Лісову пісню» вона відповіла, що на «складе» у неї «есть украинская классика».
— Будете смотреть?
— Так.
Тоді жіночка заволала колезі через столи:
— Вась, Вась, Васяяяя… присмотри…
Літній, бородатий чоловік в окулярах, у радянській фуфайці, через три столи від неї, підвівся зі свого стільця та махнув у нащ бік рукою.
Ми пішли через вулицю у двір.
Вочевидь різноповерхові будинки у тому дворі були покинуті мешканцями вже давно. Зараз вони слугували складами для торгівців-книгарів. Ми підійшли до двоповерхового. Цій будівлі, обшарпаній та безкольоровій, мабуть було вже років за сто.
Хто її збудував? Скількох своїх мешканців вона пережила? Вочевидь тоді, серед своїх одноповерхових сусідок , вона була тою ще зверхньою модницею!
Яким чином їй вдалося зберегти до сьогодні свідоцтва своєї юної краси? Оті дерев’яні віконні рами куполками? Вони схожі на маленькі каплички. Замість скла вікна наглухо забиті були неструганими почорнілими дошками, мов труни безхатченків. А тоді, незліченну кількість років тому, через чисте нове скло бурхливе життя весело споглядало на себе в різні боки.
А як вдалось вижити отому кам’яному барельєфу неземного птаха під самою покрівлею?
А як збереглись металеві мережево-квітчасті кронштейни? Вони, гордовито-стрункі і зараз турботливо тримають навісу над різьбленими парадними дверима. Тепер ці двері брудні та зморщені тріщинами зверху до низу. Гарно мабуть було ховатись під тим навісом від літньої зливи дівчатам у легких довгих лляних білих сукнях? Двері тоді теж були молодими, модними та блискучими, як скло на вікнах.
Яким чином вона спромоглась заховати усі свої металеві кістки, це «залізне бабло», від сучасних «метало бандитів»?
Яка сила захистила цей будинок, увесь двір від бомб останньої страшної великої війни світів? Жахіття те не так вже й давно совалося загарбницькими чоботями по цій старій вулиці?
Мабуть її й досі береже чиясь чиста любов, або щира вдячність. Видно від народження має вона щасливу вдачу. Мабуть в неї був несамовито закоханий архітектор, що мислив та креслив її на вишуканому папері. А може її обожнювала дівчинка чи хлопчик, яким вона надавала щасливу можливість побачити їх тодішній світ зверху, як пташкам, крізь оті капличкуваті, нагріті сонцем віконця? Як гарно було мабуть, притулитися до того теплого скла лобом і дивитись, дивитись, дивитись, поки рідний голос не покличе пити молоко.
А може у своїх темних підвалах у буремні часи лихоліття вона прихистила людину для життя, а небо дослухалось до її вдячності?
Про таке я думала, поки продавщиця копирсалась у різних кишенях червоного комбінезону, шукаючи ключі від старих потрісканих дверей. Вони знайшлись у боковій наколінній кишені. Жінка відчинила двері. Ми увійшли у темний коридор. Постояли. Коли очі звикли до темряви, пішли по сходинках у підвал. Десь там, внизу був її «склад». Ми йшли спочатку прямо, потім кудись звернули, потім ще звернули, поки нарешті не підійшли до якихось дверей. Продавщиця у темряві ніяк не могла відімкнути ту «чортову заразу».
Я мовчки стояла за її спиною. Мені навіть не спало на думку підсвітити продавщиці телефоном. Її слова «ну, слава Богу» означили, що двері відчинені. Вона їх штовхнула, мов вагонетку з вугіллям. Почулося іржаве скиглення. Жінка зникла, розчинилась у темряві. Лишила мене саму. Клацнув за дверима вимикач. У щілині з’явилось тьмяне жовте світло.
— Заходите, деушка.
Я проштовхалася у ту щілину і опинилась на її «складі».
Під однієї стіною на земляній вологій підлозі було звалено у купу книжки. Скрізь було розкидано рештки паперів. Під стіною лежав навалом старий одяг. Біля нього похилились поламані стільці. Під стільцями валялись іржаві консервні банки з рештками засохлої фарби. Кинулись в очі два невисокі стовпчики старих цеглин. На ближчому до мене зверху лежав тулуб линялого рудого ведмедика. На іншому стояла роззявлена валізи. Поки продавщиця копирсалася у книжках я підійшла до тої валізи, заглянула. Там були старі світлини. Я вгледіла лише одну, зверхню. Голе немовля лежить на ковдрі на животику, з усіх сил пне воно голову до верху, наче намагається вирватися з цієї штучної «домовини».
— Бідне дитя, кинуте напризволяще. Хто ти, голомозику – дівчинка чи хлопчик?
— Як сталося, що тато й мамо, що поклали тебе на ковдру, полишили цю згадку про мить свого щастя?
— Чому твоя світлина опинилось у цьому сирому темному підвалі?
— Чому не лежить вона у сімейному альбомі і ти не показуєш її своїм дітям?
Я довго жалкувала потім, що заглянула у ту валізу, але ще більше жалкувала, що не витягла стару світлину з небуття. Бо чуже голе покинуте дитинча оселилось з того часу у моїх снах. Воно являється тепер до мене завжди, коли я особливо відчуваю порожнечу свого ліжка, порожнечу свого власного життя, що скидається на той захаращений «склад».
Нічого більше у підвалі не роздивлялася, бо мене почало вивертати від огидного запаху затхлої цвілі та сирості. Саме цей запах був сьогодні у вагоні метро. Так волає про себе людське забуття, самотність, відсутність турботи й любові.
Тоді носовичка у мене не знайшлося. Я намагалась не дихати затхлим повітрям. Затулила ніс пальцями, судомно дихала ротом, мов рибина на траві, якій вправний рибалка вкоротив віку. Мені хотілось бігти геть звідти. Тільки без продавщиці я б заплуталася у підвальному лабіринті. Мені лишалось тільки терпіти.
Терпіти.
Це я вмію. Усе своє свідоме життя щось терплю, до чогось пристосовуюсь, прилагоджуюсь, виживаю. Терплю, виживаю, виживаю, терплю…не живу, лише існую.
Продавщиця нарешті знайшла у навалі відсирілих книжок другий том двотомника Лесиних творів.
— Деушка, второй искать?
— Ні, досить. Пішли звідси.
Вона відійшла від звалища книжок. Подивилась на мене, викривила куток рота, й єхидненько промовила:
— Деушка, шо не нраиться дух времени? Да… бывает. Знаешь, дорогуша, мой покойный свекр-страдалец… он точно место в царстве небесном заслужил, бедолага! Представляешь, 20 лет лагерей при Сталине за «колоски»… шото отвлеклась, мысля не туда нырнула… так от, он, свекр-страдалец, говаривал мне, молодой-красивой-грешной, когда я носом крутила возле его коровника: «Нінка, зарубай на своем носе: не буде воняти – не буде й пахнути. Сметанку ж мою їси, носом не крутишь?».
— Выходим, мадам…очищаем помещение…
І легенько підштовхнула мене до виходу.
Коли я вийшла назовні весна була на місті. Сонце світило. Сніг танув. Синиці цвірінькали. У голові блимнули рядки улюбленої колись пісні:
«… а шарик вернулся, а он голубой…!»
Я поторгувалась для виду з продавщицею. Купила той другий том з віршами із «Лісової пісні» за двадцять гривень. Продавщиця пообіцяла, що знайде перший том, а я пообіцяла прийти через тиждень. Пообіцяла, але не прийшла.
Ось і метро. Озирнулась на будинки, на дерева, на асфальтовану доріжку. По ній мабуть кожного дня ходить ще моя ворог-подруга й зрадник-коханий. Любила їх обох більше життя… так здавалось.
Серце не відгукнулось звичною тугою на цей спогад про колишніх друзів. Чи все нарешті відболіло?
Зраділа трохи, що згадала нарешті, де мене отруїв той клятий запах.
ВІД СТАНЦІЇ К ДО СТАНЦІЇ А
Вдруге спустилась на станцію де мене так налякало тіло на лавці. Постраждалої людини, лікарів, поліцейських на станції вже не було. Життя продовжилось, ніби нічого й не сталося. Заклопотані городяни метушились в різні боки. Одною «мишею» менше, одною більше… яка різниця? ЩО змінилось? Хіба що покажуть репортажик-страшилку у останніх «надзвичайних новинах».
— Пусте. Мене не стосується.
Дочекалась поїзда. Зайшла. Сіла на вільне місце й …прокинулась, коли молода дівчина у синій формі торкнулась мого плеча:
— Жіночка, прокидайтесь. Кінцева станція.
Підскочила, вийшла з вагону. Обтрушуючи з голови сон, повагалась:
— До дому чи на роботу?
ВІД СТАНЦІЇ А ДО ДОМУ
До дому. На роботу – завтра. Якось викручусь. Не вперше.
Вийшла назовні, дощ не вщухав. Але до одинокого дому, де мене не чекає навіть кішка, повертатись не було сил. Рушила у бік супермаркету. Там знала місце, де можна спокійно посидіти у теплі, оговтатись, подумати, зібратись якось до купи. Наштовхнулась на цей приємний закуточок рік тому, вештаючись серед полиць магазину перед Різдвяними святами.
В мене було відчуття, начебто не спала вже декілька ночей. Ноги не відривались від земля. Я тягнула їх по мокрому жовтому листю як стара бабця. Невпинно позіхала.
В невеличкій супермаркітівській кафешці сиділа лише одна дівчина у рожевому розтягнутому светрі. Вона швидко писала щось на нетбуці. Час від часу робила ковток з білої великої чашки, не відриваючи погляд від монітору. Заплатила за каву. Зняла змокле пальто. Повісила його на рогате сталеве вішало. Зачепилась поглядом за дзеркало, що висіло поруч з ним. Кілька секунд вдивлялася у відображення зовсім не знайомої жінки з рудим довгим волоссям. Великі зеленкуваті втомлені очі мене не впізнавали, тільки трохи всміхнулись цій незнайомці, бо вона теж була у рожевому светрі.
Дві жінки у рожевому сховались у невеличкому кафе від осіннього дощу… мов початок новели.
Улаштувалась за столиком у самому куточку. Приємне місце. Художники розмалювали стіни. Поруч зі мною у паралельному світі застигли витончені жінки у довгих сукнях, дивні чоловіки у вузеньких смугастих штанях з тоненькими ціпками в руках, кругленькі щокаті діти на триколісних велосипедиках, білі голуби, чорні кицьки, зелено-сині нетутешні дерева й різнобарвні квіти. Своїми пензлями художники зачарували їх, змусили завмерти й чекати на таємного знака, щоб відновити рух кола життя, сполохати уробороса. Зачаровані мешканці уявної країни не дивились ні на мене, ні на млявого білявого бармена, що поставив переді мною на стіл каву у білій чашці, ні на дівчину у рожевому светрі, ні на живі справжні зелено-жовті квіти у горщиках, що стояли між столиками. Здавалось лише, що вони прислухаються до тихого мурмотіння спокійної музики та чекають, чекають…щоб не пропустити. Не дай Боже, пропустити таємного знаку!
Чекають перетворень, як чекала повного місяця китайська казкова красуня Ю-лі, схована чаклунами у портрет. Як чекою зараз чогось я, жінка-мишка, змерзла, стомлена, розгублена, не потрібна, навіть собі самій.
Зробила ковток. Гаряча гіркувата рідина прокотилась горлом до шлунку. Тепло. Затулила очі. Відпочити. Вже багато часу я собі не дозволяла відпочити, не бігти. Забороняла зупинити гонитву. Бо знала, як тільки зупинюсь, треба буде дослухатись до власного болю, думати про себе саму відверто. Не звинувачувати нікого, не докоряти собі, не жалкувати про помилки. Зрозуміти нарешті, звідки взялося, іноді нестерпне, відчуття постійної якоїсь провини за «гріхи», яких я не робила. Дослухатись, порозумітися зі всіма своїми «я – пазликами», скласти нарешті самій «єдину квітку», задуману Богом у мить мого створення.
Втомилась. Відпочити. Не бігти.
ТЕЛЕФОН!
— Я вимкнула телефон.
— До біса цей телефон.
І дістала його з сумки.
16.00. viber – 20, повідомлення – 10, пропущених дзвінків – 20!
— До біса…
Відкрила місцеві новини. Почала чомусь шукати «новину» про трагічну подію у метро, свідком якої стала. Торкалась пальцем рухливої поверхні телефону й питала саму себе:
— Що я роблю? Навіщо це мені? Он скільки людей помирає зараз, поки я, с задоволенням, ковтаю гарячу каву? Що мені до тої людини? Одним життям більше, одним менше. Хто їх рахує? Кому вони потрібні ті пересічні «миші»?
— Завтра будуть неприємності на роботі. Ось про що треба думати. Як буду залагоджувати? Брехати, як дитина про «бабцю, яку рятувала від вогню», або про «пробки» на дорозі?
— Не хочу, не буду, не буду…
— Звільнять…
— До біса, до біса, до біса… Хай вони всі йдуть до біса.
Я у те лайно більше не повернуся нізащо! Я ж таки людина – не «миша»! Я не бездушна істота…ще не істота…
— А гроші?
— Як жити?
— Не знаю. Нічогісінько про те не знаю.
— Не думати про це.
— Зараз – тепло, музика, кава, спокій.
Вимкнула телефон і повернулась до смаку кави. Дівчина у розтягнутому рожевому светрі вже пішла у вир свого життя. Лишились я, бармен, живі квіти у горщиках і застиглий світ на стінах.… і великий складний світ за стінами супермаркету. Я подумала, що усі у цьому невеличкому кафе схожі зараз на маленькі подарункові іграшки, загорнуті у шари квітчастого паперу, перев’язані яскравою стрічкою. Ми заховані, як секретик, та чомусь забуті на самому дні величезної розмальованої старої скрині. А свято вирує десь на горі. А ключа загубили…
ДО ДОМУ
До дому дісталась близько сьомої вечора. Не роздягаючись, зразу увімкнула телевізор на місцеві новини.
Чомусь людина на дерев’яній лавці метро ніяк не йшла з голови.
У новинах розповідали про все, що завгодно, але про випадок у метро не згадували.
Усю ніч знов майже не спала. Перевертала себе з боку на бік, як млинця на жаркій пательні. Незвичний понеділок не відпускав.
— Що завтра?
Ранком настане день мого народження, день мого сорокаріччя.
Тільки під ранок трохи задрімала й наснилось, що сидить у моїй кімнаті за святковим столом купа гостей. Он баба Варя уважно слухає стару Василину. Он Іринчин дід, стрункий та красивий, жартує до матусі, що носить до столу святкові страви. Он і батько сидить у самому кінці столу. Він похмурений, ревно спостерігає за ними. Он, біля дверей, стоїть моя «Коза-начальниця», визираючи собі вільне місце за столом. Вона тримає на руках кумедну небачену маленьку «волохату істоту» з очима мов у сови. Якщо придивитись, не така вже й страшна та істота, якою мені здавалась. А он, біля розчиненого вікна, стоять три дівчинки. Я впізнаю сестру, Ірину, а третя? Хто третя? Невже я? Так. Ота, маленька, ладна з довгою рудою косою у синій сукні, що щасливо сміється? То – я? Ота – радісна, легка мов пір’їнка – то я?
Прокинулась о п’ятій ранку і зрозуміла, що дурнувато-радісно всміхаюсь.
Реальність новонародженого дня швидко стерла цю посмішку з обличчя.
— З днем приходу до цього світу тебе, пані «мишо»!
Привітала себе першою. Та, на диво, не розрюмсалась, як це було останнім часом. Боліла голова. Нив зуб. Почався вівторок.
ВІВТОРОК
Ковтаючи пігулку від головного болю знов ввімкнула телевізор на місцеві новини. Молода дикторка з ротиком – куряче гузнечко розповідала про політику і політиків, про їх справи, страви, прийоми та бали. Сумно й гидотно. Йде війна, гинуть під бомбами малі діти, гинуть гарні чоловіки, страждають жінки, а вони виряджаються, фотографуються, відпочивають на райських островах, смакують устриць, танцюють на балах і не провалюються від цього у пекло…
А їх «Бог» ласує, мабуть, «шоколадкою»!
До біса, усіх їх до біса.
До того, хто їх, істот, породив… і мене до їх купи.
Бо я ж теж не провалююсь нікуди.
Відчай і ядовита ненависть понеділка повернулись. Уроборос заштовхував «зміїного хвоста» все далі у власну горлянку, кусай його до крові.
Знов треба рушати у «чорний ліс» до пронирливих «щурів» та ненажерливих «свинопиких» на радість «волохатому жаху».
Не виживу. Жити там не можливо.
Я взяла до рук пульта, щоб вимкнути клятого «зомбоящика». У цю мить на екрані телевізора побачила себе саме таку, як уві сні – тоненьку, юну, з довгою косою, побачила свою улюблену вчительку української Раїсу Йосипівну і ворога, найкращу подругу, Ірину. Ми троє усміхнені й щасливі застигли на світлині. Вчителька стояла посередині, я ліворуч, Іра праворуч. З несподіванки я остовпіла, пульт впав на підлогу й телевізор вимкнувся. Швидко підняла, знов його ввімкнула лише почула слова:
— …просимо подзвонити за телефоном.
Схопила ручку, серветку й встигла! Встигла! Записала номер. Вимкнула телевізор.
Серце, моє стомлене бідне «мишаче» серце, калатало. Воно стукотіло всередині голови, в очах замиготіли метелики, як учора ранком біля дерева. Зараз воно розірветься на шматочки, лусне, як стиглий горіх від удару каменюки. Повільно присіла на стільця, щоб себе опанувати. Я не могла померти, не мала на це зараз ніякого права.
— Ну, ні! Я ще покопирсаюсь трохи, виберусь на свіже повітря!
Посиділа кілька секунд. Віддихалась. Підвелась. Налила склянку води. Пила повільно. Ковток, ще ковток. Полегшало. Серце почуло розум, вгамувалось. Знов сіла на стільця, взяла телефон і набрала записаний номер.
Дзвонила майже годину. То ніхто не брав слухавку, то було зайнято, то просили залишити інформацію на автовідповідач.
Знов спізнювалась на роботу, але дзвонила. Кожною тремтячою клітиною відчувала, що саме зараз, у цю незбагненну мить, «волохата істота» втрачає наді мною владу. Потужна сила справжнього життя, яку я кликала, до якої прагнула, як прагне до чистого джерела стомлена, знесилена спрагою птаха, сила, що торкнулась мене весною два роки тому серед мовчазних книжок, виштовхувала геть «потвору страху», ту, з глибини шлунку…, а може десь глибше? З генів пращурів, переданих мені батьком та мамою, що самі отримали їх від своїх батьків, які пережили так багато – революції, війни, голод, важку працю? А може ще й з інших глибин…?
Я відчула, що ця дивна подія – той єдиний шанс якого я підсвідомо прагнула, коли взяла до рук відсирілу книжку поезій у підвалі. Ця подія – місток від світу бездушних істот до світу людей. До світу, де жевріє вночі у вікні дому світло, де чекають з любов’ю та теплом, де коріння пам’яті живе, не порубане. Воно тримає на собі той прекрасний світ де гроші втілюють тільки світлі мрії, де можлива радість, де страх лише чутливий охоронець життя, де діти й старі не покинуті, де жінки щасливі, а чоловіки сильні, а не «свинопикі», де осінь та дощ нічого не можуть змінити, де шоколадку у червоній обгортці їдять діти, де нікому нікого не потрібно більше вбивати! Ні «щурам» «мишей», ні «котам» «щурів». Десь же такий світ має існувати у тебе, Боже?
Я відчувала, що кожна натиснута цифра записаного номеру телефону звільняє мене від нездоланної батькової «жаги грошей». Від провини перед матусею, бо я виконала її бажання, відробила обіцянку. Я взагалі більше нікому нічого не винна, навіть Богу, бо я не просилась у цей його світ. Хай і він тепер відповідає переді мною, бо я його дитина, а він – батько. Я здолала нарешті свій біль та образу й бажаю Іринчиним дітям тільки щастя. Я хочу, готова й можу почати інше коло власного життя де не буду пристосовуватись, міркувати заради виживання.
Життя, де буду любити когось… окрім себе самої.
Я дзвонила, дзвонила, а людський голос на тому боці слухавки не відповідав. Піднесення, що охопило мене, поволі згасало, аж раптом у слухавці пролунав голос:
— Телеканал… слушаю вас. По какому вопросу?
Я ковтнула клубок у горлі й почала пояснювати, що я – дівчинка зі світлини, яку показували у ранкових новинах на їх каналі.
Голос бадьоро відповів:
— Понятненько, подождите секундочку
…і зник.
У слухавці знов застигла тиша. Мертва тиша. Я почала рахувати подумки:
— Один, два, три, «на двадцять два» почула чоловічий голос:
— Доброго ранку. Слухаю.
Я знов повторила тому чоловічому голосу, що я дівчина з довгою косою зі світлини, яку показували ранком на їх каналі, запитала звідки у них світлина і чому просили подзвонити.
Чоловік відповів, що звуть його Дмитром. Він звукорежисер. Вчора ранком у метро став свідком нещасного випадку. Літня жінка втратила свідомість та впала на рейки. Він допомагав її витягти. На щастя, жінка жива, у клініці, у реанімації. До свідомості не прийшла й досі. Він ранком дзвонив. У кишенях бідолашної не було ніяких документів. Тільки ота світлина. Чомусь навіть пенсійного посвідченні із нею не було. Він запропонував поліцейським допомогу – встановити її особу. Вони склали протокол, потім узгодили з керівником та дозволили перефотографувати світлину та показати по телебаченню. Хоча сказали, що це так, дурня, марна трата часу. Він вчора увесь день умовляв своє керівництво показати світлину у новинах. Вимучив таки, дозволили. Ще дав мені номер лікарні де жінка лежить. Потім вибачився, що йому потрібно терміново бігти у справах. На останок попросив обов’язково зателефонувати, тому що це якось «цікаво зрослось, як у кіно» і що він дуже радий, що його ідея спрацювала. Але забув дати номера свого телефону. То, пусте. Я його знайду.
Швидко зібралась та вирушила до лікарні. На вулиці знову йшов дощ. Лив, як з відра, безперервно й настирливо, мов намагався змити геть весь застарілий бруд з мого життя, з вулиць мого міста назавжди, до скону. Вовняне пальто промочив наскрізь, поки бігла до метро, бо ошаленілий вітер висмикував з рук парасолю, вивертав навиворіт. Цього вівторкового ранку мене це необходило.
Нарешті добігла до метро. Знов люди йдуть у різні боки. Знов поспішаю по переходах разом з ними. Тільки цього разу не спізнювалась. Впевнено йду у невідкладних важливих життєвих справах.
Коли зайшла у вагон згадала, що зі вчорашнього ранку так і не увімкнула звук на телефоні. Як тільки відмінила заборону, на весь вагон пролунав Вівальді, глянула на номер:
— «Коза, кізочка молоденька».
Тицнула пальцем по зеленій трубочці, приклала до вуха.
Істеричний голос волав:
— Любовь Николаевна. Что это за номера такие вы вытворяете? Почему вас второй день нет на работе? На звонки не отвечаете? Я вас уволю завтра же, без бонусов, уважаемая! Вам должно быть стыдно…
На слові «стыдно» я чомусь спитала її:
— Ви маєте на увазі «соромно»?
— Что, что вы там несете? Вы больны?
— Ні. Я нарешті, здається, здорова.
— Зараз, вибачте будь ласка, зайнята дуже важливими справами, Анжеліка Юхимівно. Я вам передзвоню, як тільки зможу. Вимкнула телефон. Уперше за два роки, що працювала з цією дівчиною, не відчула до неї звичної вже ненависті.
До Раїси Йосипівни у реанімацію мене не пустили. Спочатку довелось спілкуватися по телефону з поліцейським. Потім вертатися через усе місто до поліцейського відділку, де вели її справу. Там прояснювати обставини, підтверджувати особистість, писати пояснення. Лише надвечір повернулась до лікарні. Черговий лікар запросив до кабінету. Він нагадував школяра – маленький на зріст, худенький, за окулярами почервонілі стомлені очі. Запросив сісти та почав ставити ті ж питання, що й поліціянти:
— Ким мені доводиться ця жінка?
— Чи давно її бачила?
— Чому так давно її бачила?
— Яким чином дізналась про нещасний випадок?
Хвилин через тридцять дійшли до діла. Лікар повідомив мені, що справи у старої не дуже гарні. До тями поки не прийшла. Сильний струс мозку від удару об металеві рейки. Крім цього зламана рука, забита уся ліва сторона тіла. Вони роблять що можуть. Але потрібних ліків не достає, вона стара, серце слабке. Я спиталась, що і де потрібно придбати. Лікар викликав медсестру і надиктував їй великий список ліків. Сказав, що всі можливо придбати у аптеках на першому поверсі лікарні.
Зі списком у руках біля самих дверей кабінету я спинилась, повернулась до лікарів та спитала, чи хтось ще, окрім мене, питався про постраждалу. Лікар-школярик зняв окуляри, потер рукою стомлені очі та відповів, що ранком черговій медсестрі телефонувала ще жінка і теж назвалась «дівчинка зі світлини». Вона, як і я, розпитувала про постраждалу. Сестра направила її до поліції.
Питатись могла лише Ірина.
Я вийшла з кабінету, зачинила двері та зіперлась на стіну у коридорі. Зрозуміла, що зустріч, якої уникала й водночас прагнула багато років, зараз залежить лише від мого власного вибору.
Василина казала мені малій, що Бог існує, що Бог любить, коли людина його волі покірна й права свого не має. Казала, що все залежить у людському житті тільки від тої лише його волі. І завжди, коли згадувала про Бога, тричі христилась та низько до самої землі вклонялась. Тоді я тільки слухала.
Зараз би я в неї спиталась:
— Навіщо ж Богу такі люди? Тоді б були на землі тільки квіти, дерева, мурахи, та істоти без розуму.
Потім ще б їй сказала, про що час від часу думаю, коли прокидаюсь у темряві серед ночі.
Думаю, що Богу, моєму Богу, тому, що не ховає ласощі від людей, було б сумно у такому світі, де всі створіння лише його безвольні іграшки. Він неодмінно, засумував би, бо розумний. Он яку красу спромігся створити на землі. Та й і забігався б, мабуть, за усіх нас воліючи. Тому й придумав вихід. Надав своєму останньому прекрасному витвору – людині – цікавий дарунок від себе – розум і шанс-право тому розуму робити відповідальний свідомий вибір.
Зараз, у цьому лікарняному коридорі, де за зачиненими дверима палат страждали від болю його створіння, я стояла перед відповідальним свідомим вибором змінити власне життя.
Чи на краще?
Тричі перехрестилась, як стара моя прабабуся, та вклонилась до самого лікарняного полу, торкнулась його рукою. То я дякувала за шанс, що надав мені мій Бог та створило моє недосконале людське життя.
Ірину впізнала одразу, хоч вона й змінилась за двадцять років, що ми не бачились. Постава вже була не така гордовита, як у юності, але струнка й красива. Довге сіре стильне пальто, яскравий синій шарф, сині чобітки на підборах, сіра шкіряна сумка у правій руці. Асиметрична зачіска. Очі за окулярами. У неї у молодості були величезні голубі очі в які просто неможливо було не закохатися. Від цієї краси захист був лише один – справжнє кохання. Значить, Сашко мене не кохав. І все, що було між нами – лише пошуки кохання, лише юнацькі дотики у темряві. А хіба я кохала? Може я теж кохала лише дотики? Матуся моя, Ірина таки була мені сестрою, другою сестрою, навіть більшою чим рідна. Тепер знаю це напевне. Саме тому відчула, що простила її вчора, коли сиділа у знайомому дворі на мокрій дитячий лавці. Я вдячна їй за те, що вона сказала мені тоді гірку й болючу, але – правду.
Ірина стояла у фойє лікарні, стурбовано озираючись навкруги. Я застигла з купою ліків біля аптечного кіоску. Дивилась на близьку мені людину, й думала:
— Чого все так? Чого саме я її бачу? Вона ж розуміє , що я тут, бо була в поліцейському відділку, їй напевно говорили про іншу жінку зі світлини.
— Як могло статися, що у мільйонному місті ми одночасно ввімкнули новини на одному ж тому каналі?
Це тому що саме я обрала власноруч викреслила її і Сашка зі свого життя. Тому я її бачу, бо прощення потрібно не тільки моєму новому життю. Воно потрібно і Ірині. Я для неї теж була більше чим рідна. Але вибираю зараз я. Бо вона зробила свій вибір, коли вперше цілувалася з моїм обранцем десь на студентських посиденьках. Саме з поваги до нашої щирої чистої дитячої дружби, життя й надало мені ці секунди на роздуми. Усі повинні бути впевнені у моєму виборі – я, мій Бог, моє серце, моє життя, моя душа. Тільки ця впевненість змусить уробороса відпустити власного хвоста, щоб почалося нове коло перетворення.
Бог створив це диво у відповідь на мої невпинні питання й нічні тихі сльози. Він понеділковим ранком кинув мені невидиму ниточку, лише примарний натяк: бридкий «пахіт» у вагоні метро. Я настирливо видивлялась «хазяїна». А «хазяїном» була сама. То було «смердіння» з «захаращеного підвалу» моєї власної занедбаної «мишачої» душі.
Отут, зараз, протягом безкінечної миті, наданої мені для змін, потрібно було лише зробити крок, щоб відчинити усі двері й вікна для свіжого протягу у тому «підвалі». Пустити туди чисте повітря. Стати нарешті справжнім дбайливим господарем у власному «домі». Може тоді з’явиться там світло?
Я зробила власний вибір. Я пішла назустріч жінці у сірому довгому пальті, що розгублено озиралась навкруги у лікарняному фойє.
Хворі й здорові їх відвідувачі якось приголомшено озирались та обходили двох красивих жінок, що не звертаючи на них уваги, то плакали, то обнімались, то сміялись, порушуючи цим перебіг їх сумних думок про хвороби та ціни на ліки.
СЕРЕДА
Сьогодні зранку написала заяву на звільнення з банку за згодою сторін. Точніше, написала її уночі біля ліжка непритомної Раїси Йосипівни. Лікар-школярик, що мав гарне ім’я – Сергій Володимирович, погодився пустити мене до неї у реанімаційне відділення, бо санітарок у ночі не вистачало.
Я писала. Час від часу дивилась на нерухому сиву худу стареньку. Згадувала якою ж гарною вона була і жінкою, і вчителькою. Завжди волосся на голові красиво прибране, одяг зі смаком, все у тони. Ніколи не волала на нас, малих бешкетників. Погані оцінки починала ставити у свій власний журнал з хвостиків. І казала, що маленька рисочка ручки завжди може перетворити двійку на п’ятірку. А як читала вірші, мов пісню співала!
Коли ранком прийшла на роботу «Коза» почала мене знов вичитувати, совістити та погрожувати звільненням. Мовчки поклала заяву перед її очима. А ще додала все, що думаю про її відношення до роботи, про неї саму та про наш банк. Лише не сказала, що вона «дурнувата коза», бо сама в понеділок з ранку була ще «перелякана миша». Тільки назвала її «дівчинкою». Бо вона й насправді для мене дівчинка, їй лишень 25років.
Мені здалося, що вона мене зовсім не зрозуміла, образилась. З відчуттям власної гідності та гордовито прямою спиною кинула у мій бік слова, як каміння, що «правду про меня говорят люди. Что я еще та «идиотка». Что за мною точно «плачет дурка». И если «припечет» то она может, по знакомству и из человеческой жалости к «душевнобольной» дать телефончик отличного доктора по этой части. Не очень дорогого. Как раз по будущим моим доходам». Після чого чомусь взяла мою заяву та сама пішла до відділу кадрів.
Поки збирала речі, чистила свій комп’ютер, колеги прийшли привітати мене з «кругленькою» датою мого життя. Принесли чудові троянди, новий яскравий доречний, по погоді, дарунок – парасолю та картину з морським пейзажем і одиноким човником на горизонті у модерновій голубій рамці. Промовили декілька привітально-формальних слів про вдачу, гроші та головне – здоров’я. Відбулось на цей раз без жартів на теми «вредний тортик, странные эти мужчины, шампанское вау и… другие любимые спиртные напитки». Потім, пославшись на зайнятість, швидко покинули ювілярку. Мабуть, вже були у курсі моїх справ. Та подарунок куплено, не викидати ж! Окрім того, цікаво мати власні враження для пліток після мого «выхода со сцени». Ото буде тема для теревенів місяця на три.
Мою керівницю мабуть з відділу кадрів відправили зразу до великого «Щура». Бо заступники керівників, що дванадцять років тут витримали, просто так не звільняються.
Вона повернулась уся в сльозах. Гримнула дверима, зачинилась у своєму кабінеті та плакала хвилин двадцять. Може її теж лякали звільненням чи скасуванням «бонусів»?
Та мене це вже не цікавило. Мене цікавило лише, чи прийшла до тями моя стара улюблена бідолашна вчителька.
Потім до великого Щура викликали мене. Я здивувалась. Коли йшла коридорами банку до приймальні, колеги вітались через одного. Якщо траплявся на зустріч керівник одного зі мною рангу, то він опускав очі долу та шмигав мимо. Звісно, «миша». Коли йшли рядові співробітники, то лише привітально кивали головою й дивились якось здивовано. Біля приймальні трапився мені мій недолугий чорноротий залицяльник. Він взагалі зробив вигляд, що мене не бачить і вийшов мені назустріч випадково. Чутки, плітки й пікантні новини завжди миттю розлітались по нашому банку, як вірус при чханні.
Цього разу мене зразу запросили до кабінету Керманича. Він знов сидів у тій самій позі, схилений над паперами, мов ніколи й не лишав цього місця. У кабінеті його нічого не змінилося з часу мого останнього відвідування. Стільці, картини й ікони були на тих самих місцях.
Та змінилась я. Я не вкрилась холодним потом, коліна мої не підгинались і хребець не гнувся до пози радуга.
Дивилась на цю людину і думала:
— А може, й справді він – не людина, а тільки істота, у подобі людини? Недарма ж його прозвали потайки «великий Щур»? Чи взагалі він колись відривається від тих паперів?
Істота…? Ні! Все ж таки може людина! Він відірвав голову від своїх паперів. Дививсь якось здивовано. Я побачила, що очі стомлені, на скронях сивина. Спитав тихо.
— Любов Миколаївно, нічого не хочете мені пояснити, чи доповісти? І завмер в очікуванні відповіді.
— Так він знає мене на ім’я?
Я мовчала.
Ми дивились один на одного, мов бачили один одного уперше у житті. Мені здалося, що я стою зараз на арені цирку у блискучому одязі перед великим диким звіром, який чекає команди:
— Пурш! Алле! І велика звірюка застрибає на тумбу.
Але радості від того чомусь не відчула. Бо то також була людина, не «Щур». Людина, яка колись теж зробила свій відповідальний свідомий вибір.
Сказала лише одне слово:
— Ні.
Він, здається, не чекав на таку відповідь, але не виказав здивування жодним м’язом свого нерухомого обличчя. Лишень через декілька секунд ще раз спитав:
— Ви добре подумали?
— Так… – вимовила у відповідь.
— Хоча, ні стривайте. Маю вам дещо сказати:
— Дивна у вас у кабінеті… церква. Тепер все. Прощавайте.
Інша «Я», вклонилась, подумки, здивованій «публіці», повернулась та пішла геть з того кабінету, не чекаючи на його «вільні». Бо сама вчора у лікарняному фойє обрала бути вільною на скільки можливо людині у цьому треклятопрекрасному світі. Відчула, що можу зробити подих на усі груди. Мабуть мій уроборос тане «вихекав задушливого хвоста». Тепер буде призвичаїтися вільно дихати. Повернути до свого життя всі найважливіші втрачені слова, бо змогла пробачити себе та найдорожчих мені людей .
ЧЕТВЕР
Сьогодні вдень біля Раїси Йосипівни ще чергує медсестра. З наступного дня буду поруч зі старою вчителькою цілодобово. Бо схоже, що в неї нема близьких людей, а я не хочу спати у одинокій своїй квартирі допоки вона у лікарні. Дзвонили ранком з поліції повідомили, що, окрім мене та Ірини, ніхто про зникнення громадянки Золотаренко не звертався.
Після двогодинних вмовлянь сивіючий величний головний лікар здався моїй наполегливості. Під враженням емоційної розповіді приємної рудоволосої жінки про «дивовижні збіги» у цій приголомшливій історії зі світлиною, взяв таки мене у відділення на тимчасову роботу на посаду санітарки.
Я знаю напевно, що Раїса Йосипівна обов’язково прийде до тями. Я заберу її до себе, заведу для неї котика, на Різдво поставлю ялинку з вогниками, запрошу у гості звукорежисера Дмитра й буду читати їм «Лісову пісню». Бо старі люблять тварин, гостей, вогники і затишні оселі. Буду годувати її смачними стравами. А коли вона видужає, вона не може не видужати, розпитаю, яким чином у її кишені опинилась у той понеділок стара світлина.
Її життя з того понеділка тепер є моє особисте життя, а не тільки робота. Мені тепер потрібно згадувати, як це – жити з людським серцям, а не з «мишачим». Треба ще навчитись вірити, що у «істот», як що вони захочуть, теж може статися «дивовижний понеділок і шанс» почути свою душу.
Те майбутнє розпочнеться у п’ятницю, а зараз ще не закінчився четвер. Я знов їду в переповненому поїзді метро, бо на станції К де у дванадцятиповерхівці на кухні, чекає на мене Ірина й чашка запашного духмяного зеленого чаю. Я люблю зелений чай більше за чорну каву.
Так багато нам треба розповісти одне одній. Про різні речі й перетворення, що відбулися з нами за ці двадцять років відсутності. Лише знаю, що Сашко зараз працює у Норвегії, дочка Софійка на заняттях в коледжі, тому часу в нас буде для початку вдосталь.
А ще! Зовсім забула, зовсім забула! Після спілкування з головним лікарем пішла нарешті вирвати ниючого зуба, допік! Поки чекала під кабінетом прочитала табличку: хірург Любий Андрій Георгійович. Він, цей Любий, після того, як врятував мене від хворого зуба, копирсаючись біля роззявленого рота, забитого ватними тампончиками, несподівано спитався:
— Чому це в вас, пані Любов, такі стомлені очі?
Маючи у роті купу вати, я не могла відповісти питанням на питання, але подумки його промовила:
— Чи всім пацієнткам, пане докторе Любий, ви заглядаєте в вічі?
Лише подумала. Поки не спитала.
Нічого, попереду ціле нове коло життя та ще багато зубів у роті. Буде привід спитати.
Вийшла з метро. Пройшло усього три дні, з того часу як йшла повз цих дерев, сиділа на дитячий лавці. Он – на тій, що кимось розмальована у кольори райдуги. А он – в урні ще стирчить краєчок «Річного звіту банку». Мені ж здається, що пройшли роки.
Увійшла до знайомої кухні. На столі в вазі величезний букет голкастих фіолетових айстр і торт зі свічками. Ірина пам’ятала день мого народження! Поруч з квітами лежали дві книжки перев’язані фіолетовою стрічкою. А як що то поезії Лесі Українки?
Та хіба ж таке можливо?
Тепер я впевнена, що можливо. Тепер знаю – мовлято, що спромоглось, знайшло в собі волю й силу голосно крикнути у страшному лісі слово «НІ. Тебе не боюсь, волохата істото!», – має шанс порозумітись з «уроборосом». Тепер можливо багато чого, бо крик його чують.
— З днем народження, Любуська!
Рідний голос! Як за ним сумувала!
Я відчула, що знов легка, мов пір’їнка…біжу… живу! Повертаюсь. А у чорному страшному лісі мого дитинства «волохата істота» перетворилась на нічного метелика. Звідти, з-за зелених старезних, предковічних дерев-велетнів спостерігають за моїм, маю надію, вже людським життям, Мавки, Лісовики та Перелесники.
"Души прекрасные порывы..." 