Леонтина Красношапка

Стандартный

фото для блога

С Леонтиной Николаевной Красношапкой читатели библиотеки-филиала №22 знакомы давно. Они с удовольствием посещают ее творческие вечера, презентацию книг, знают ее стихотворения и переводы, любят песни на ее стихи в исполнении харьковских бардов. Сегодня мы хотим познакомить вас с рассказом, написанным на основе жизненного опыта автора. Надеемся, что Леонтина Николаевна продолжит писать воспоминания о своей работе в интернате, а мы с удовольствием будем их читать.

Страничка из жизни

Он висел на мне, как нераскрытое дело, уже около двух месяцев. После первой неудавшейся попытки вернуть беглеца (тогда за него вступились бомжи и наряд милиции его упустил, разбираясь с обитателями бомжатника) последовала вторая, которая тоже не увенчалась успехом, так как я в тот день, когда Максима задержали и позвонили в интернат, была не на работе. Его вынуждены были отпустить по истечении трёх часов, согласно закону, как мне потом объяснили.

В этот раз я навестила свою маму и воспользовалась наличием стационарного телефона (мобильных тогда ещё не было!). И вот, наконец, после моих телефонных звонков в течение суток, я услышала долгожданное: «Приезжайте! Всё в порядке».

На крыльях (сменив два вида транспорта (до райцентра, а потом до областного центра)) примчалась я в отделение милиции. Единственное, что меня слегка смущало, так это мысль: как же доставить эту драгоценную находку к месту назначения. Но это была мелочь по сравнению с чувствами, меня переполнявшими.

Встреча состоялась. Как и следовало ожидать, радость от неё не омрачала (а точнее — не осветляла) лица Максима, угрожавшего сбежать от конвоира, то есть от меня.

Позвонив в интернат и обрадовав администрацию в лице директора, я поинтересовалась относительно перспектив нашего возвращения, которое оказалось совсем не радужным — транспорт где-то в областном центре, но связи с ним нет. На меня возлагались большие надежды, которые мне предстояло оправдать, добравшись от областного центра (два вида транспорт, если успеваем, в противном случае — один плюс шесть километров «пешкарусом»).

Часы показывали 17.10, когда я дала расписку о получении ребёнка четырнадцати лет (который был ростом с меня), обязуясь доставить его в интернат до 24.00 того же дня.

Вспомнив о потерпевшей фиаско попытке коллеги привезти девятилетнее чадо (оно сбежало на полпути), я решила действовать наверняка. Наручников у меня не было, куска верёвки тоже. Меня слегка достал вопрос милиционера: «Вы же как-то собирались его везти?» Но замешательство длилось ровно секунду (сказалась практика принятия ответственных решений в течение всей моей жизни).

«Кто будет расшнуровываться: ты или я?» — спросила я вполне серьёзно Максима, с интересом наблюдавшего наш мини-диалог с милиционером. «Давайте — я», сказал он, и странное чувство вспыхнуло в его глазах. Его шнурки не годились — после моего резкого рывка (в соответствии с законом физики) они порвались. Уже обрывками он  зашнуровывал ботинки. Мои шнурки разорвались после второй попытки — проверки на разрыв. «Да ладно, я не убегу», — пыталось успокоить меня моё сокровище. Но я не привыкла отступать перед такими мелочами. В то же мгновение моё внимание привлёк шнурок от капюшона на моей куртке. И вот, после того, как Максим откусил предложенный бубенчик от шнурка, я достала шнурок из капюшона и со словами из знаменитого мультфильма «Используй то, что под рукою, и не ищи себе другое» связала правую руку Макса и свою левую на расстоянии 15-20 сантиметров моим «фирменным узлом», каким я обычно связывала верёвку для сушки белья.

«Эврика!» я не кричала, поскольку это было моё давнее изобретение. С плохо скрываемым удовлетворением я и со смущённо-заинтересованным выражением лица мой пленник попрощались с сотрудниками милиции (я благодарила, а он обещал прекратить вояжи подобного рода).

Ну а дальше — всё просто. Мы делали вид, что нас связывает не шнурок, а родственные чувства. Максим был сама галантность: вёл меня под руку, держа свою сумку в другой руке, подавал мне руку при выходе из транспорта.

Небольшое недоразумение, повергшее в шок работников метро (у них глаза оказались над бровями!) произошло при прохождении нами турникета: они увидели мой шнурок и услышали слова Макса: «Она — со мной!» (он, как сирота и воспитанник интерната, имел право проходить бесплатно). С высоко поднятой рукой он провёл меня бесплатно через турникет. Сотрудники метро проводили нас затянувшимся молчанием. Их паузе мог бы позавидовать народный артист на сцене театра.

Всю дорогу мы с Максом заговорщицки перемигивались и болтали о том, о сём. В конце концов он мирно заснул на моём плече, когда мы ехали уже в автобусе по дороге в интернат.

Уже в интернате Макс гордо продемонстрировал шнурок от капюшона, соединявший нас. Это было зрелище!!! А реакция окружающих!!!!!

Леонтина Красношапка

Ильичёв Юрий Николаевич 1947-2019

Стандартный

«Он был другом нашей библиотеки»,- эту фразу о Юрии Николаевиче могут сказать сотрудники многих харьковских библиотек. Его песни под гитару, его юмор остались в памяти тех, кто был на его концертах, кто общался с ним.

Юрий Николаевич закончил ХГУ — исторический факультет. Занимался горным туризмом, ориентированием, скалолазаньем, альпинизмом, горными лыжами. 40 лет работал инструктором горнолыжного спорта. Многие знали его как известного харьковского автора и исполнителя,  лауреата  бардовских фестивалей. А ведь он кроме того был замечательным поэтом-лириком. Своими стихами и песнями он согревал наши сердца.

Давайте в день рождения Юрия Николаевича вспомним о нем и прочтем его стихи.

https://www.youtube.com/watch?v=i_fd08y_Eqc

***

Мы все в этом мире гости

и лишь только выйдет срок

к себе нас Господь попросит

и с кем-то он будет строг,

и добр он будет к кому-то,

и примет в свой райский сад,

но только ни на минуту

никто не прийдёт назад…

Побыли в гостях и хватит!

Какого ещё рожна?

И это с какой же стати

жизнь повторяться должна?..

Закончилось всё и ушло,

не каждый проложит след…

Коль божьим тавром обожгло

ты людям оставишь свет.

25.07.2011

***

Вы вслушайтесь в мелодию стиха,
Вы вдумайтесь в изящество гипербол,
И будет стих вином в бокал стекать,
И хмель поэзии расслабит нервы.

Всего лишь несколько печатных строф –
И хочется душе парить над миром…
И запах дальних странствий и дорог
Заполнит вам обычную квартиру.

А музыка стиха стремится ввысь,
А на душе и хорошо, и сладко…
Волшебный месяц в небесах повис
Чарующей, таинственной загадкой…

Вы вслушайтесь в мелодию стиха…
янв. 2011 г.

 

Горит, не гаснет огонек любви моей

Всю ночь на город осыпаются снега,
к утру сугробы вырастают у дверей.
Огонь в душе моей не заметёт пурга,-
горит, не гаснет огонёк любви моей.

Весной польётся с горок талая вода
и оживут, набухнут почки тополей.
В живой душе пылает пламя, как всегда,-
горит, не гаснет огонёк любви моей.

С огнём любви я на тебя иду на » вы».
Поверь в любовь мою, сдавайся поскорей.
Я не устану ждать, ты только позови,-
горит, не гаснет огонёк любви моей.

И пусть синоптики одни дожди сулят,
пусть, заливая всё, безумствует апрель.
Теплом души я грею, балую тебя,-
горит, не гаснет огонёк любви моей.
Любимой женщине я посвящаю жизнь.
Мир от прекрасных глаз становится светлей.
Я буду греть тебя костром своей души,-
горит, не гаснет огонёк любви моей.
19.02.2001

***

Ах, эта музыка дождя
меня преследует всю осень.
И в сентябре в меня войдя,
и в ноябре меня уносит.
Уносит в сладкую печаль
о той любви,что не вернётся,
но надо всё уметь прощать
и память в сердце сладко бьётся.
И тонких пальцев белизна
на фоне клавишей рояля
мне как глоток воды нужна,
но их увижу я едва ли.
И я от жажды пропаду
в души покинутой пустыне.
Там всё горит, словно в аду,
а сердце, почему-то, стынет.
Уносит в светлую печаль
прекрасных глаз твоих сиянье…
Но научился я прощать
и губы шепчут: «До свиданья!»
Осень 2015

***

Непередбачене кохання
з’явилося з твоїм обличчям…
Мені від Бога покарання,
чи він до раю мене кличе?

Це нагорода, чи то кара?
Чи буде щастя в цій любові?
Літае світом ця примара
та жертви вибирае нові.

Твоім обличчем я милуюсь
та ніжним голоса звучанням.
Твоі долоні я цілую…
Непередбачене кохання!
24.02.2012

***

Нашу книгу пишет жизнь…
Только лишь от нас зависит
Сколько правды в ней иль лжи,
На кого потрачен бисер?
А любви был полон ковш!
На кого мы расплескали?
И на счастие подков
Не ходили, не искали?
Всё запишут в книге той-
Все ошибки и удачи.
Справились ли с высотой
И давали ль в драке сдачи?
В книге всё смогут учесть-
Деньги иль друзей ценили?
Не марали ль свою честь,
Свою совесть не чернили ль?
А когда выйдем в тираж,
Вот тогда апостол Павел,-
Главный критик, райский страж,-
Нас куда-нибудь направит.
28.01.2013

Я в осень ухожу, в осенние мотивы,
Я осенью живу ,она в моей душе…
Над тихою рекой листву роняют ивы
И ночи всё длинней, и холодно уже.

И долгие дожди, и часто небо в тучах
И ты мне не звонишь, и не стучишься в дверь,
Но лишь сквозь облака проглянет солнца лучик,
Как осень шепчет мне -не забывай и верь.

Не забывай, что жизнь всегда идёт по кругу
И верь,что встретишь ты ещё свою любовь
И не страшны зима, и будущая вьга,
И осени костёр тебя согреет вновь.

Потянутся на юг печально птичьи стаи.
Я осени должник готовый к платежу.
И осени мотив с друзьями напевая
Я осенью живу и в осень ухожу.

 

Валерия Белоус

Стандартный

Родилась в день бомбардировки Нагасаки, в Харькове. Кандидат физ.-мат. наук. Автор и дизайнер нескольких сайтов, среди которых «Добро пожаловать в Харьков!» (интернет-энциклопедия на языках Ukr, Rus, Eng), «Здравствуй, мир! Это я…» (личный сайт). Автор поэтических сборников «На мосту меж двух тысячелетий» (2002), «Гранулы» (2006), «Птичий клич» (2013), юмористического сборника «Перламудровые пуговицы» (2009). Последняя публикация – литературно-художественное издание «Взгляд» (2016). Член Межрегионального союза писателей Украины. Лауреат литературной премии М. Матусовского. Член Харьковского клуба песенной поэзии им. Ю. Визбора. Член международного женского клуба духовного общения «Лада» с 2013 г.

 

ПРИХІД   ТА   ВІДХІД
Лагідний вечір на землю спустився –
Знай: хтось помер, а хтось народився…
Вранці багряне сонечко сходить –
Малий старому на зміну приходить.
Поява в бутті та щезання з буття,
А проміж них – чиясь мить  життя.

Час змарнував, сміємося чи плачем,
Стрічаймо біду, шукаючи вдачі.
Смерть та життя у кружлянні панують:
За похованням родини святкують.
Платимо ми природі данину:
З кимось розлуку за  кожну дитину.

Пильно годинник рахує часи.
Ось за вечірнім спаданням роси
Ніч нам несе чари дивних пісень;
Хтось народивсь! А когось понесе
Смерть на крилах – завмирає вдалі
Подих останній сина Землі.

Є ж навіжені – клястися готові
У невмирущій вічній любові.
Кривда свята! Та готові любити,
Знаючи: здатна їх смерть розлучити!
Зірки нам свідчать на небосхилі:
Ті  не зникають, що вірно любили.

З вірою: за  смерть сильніша любов –
Двоє послужать народженню знов.
День, що у Всесвіті палко вирує,
Світові подих дитя подарує.
Батько щасливий, щаслива і мати –
Дітям у спадок весь світ передати.

Слід їх заметам часів не сховати,
Будуть завжди їх тепло пам!ятати
Діти й онуки, та ті, з ким дружили,
Усі, кому щедро себе роздарили,
В вічність із вдячністю пару проводять.
Той, хто любив, просто так не відходить…

***

БУДНІ
Саме тут, десь між мною й тобов,
Оселилася наша любов,
Що колись прилетіла здалека,
Мов із вирію світла лелека.

Мова лагідна, легка хода,
А з долонь – дарів череда…
До дарунків ми звикли, й забули,
Як дмух крил її вперше відчули.

Де ж та гостя тепер дивовижна?
Нема й часу, щоб глянути ніжно….
Раптом гніву здіймається хвиля,
І, ковтнувши отруєне зілля,

В океан поринаймо без дна:
Ти, коханий, –  один,  я – одна…
І здається, що скоїться зле:
Лишимося в безодні.

АЛЕ

День за днем, рік за роком минає,
А багаття між нас не згасає:
Зачаровує нас той вогонь,
І за хмари знов підіймає
Милосердя любові долонь!

***

Зима панує вже на скронях,
Лягає снігом сивина…
Тримай міцніш любов в долонях,
Зігрій скоріш любов в долонях –
Боїться холоду вона!

***

Ой, як же ж серце крає!
Як я це розумію!
Я слухаю: то грає
Пако де Лусія…

То знов Кармен когось
Чарує – все їй мало.
То знов рука чиясь
Сумує за кінжалом…

На поклик палко-пристрастний
Великого страждання
Коли гітара змовкла –
Лунає дзвін мовчання.

Наш сайт

 

Ніна Лебеденко

Стандартный

Безымянный

Член Національної спілки письменників України з 2018 року.  Член Міжнародного жіночого клубу духовного спілкування «Лада» з 2012 року.

Як важливо інколи поринути у спогади, бо десь там лишився найцінніший скарб під назвою – дитинство. На його ґрунті зростає теперішнє і майбутнє.

Ціную час, поважаю друзів, насолоджуюся красою рідної природи. Вважаю, що у цьому справжнє людське щастя, яке завдяки натхненню перетворюється в поезію.

Заплакані вікна

Літній вечір. Дощовий літній вечір.  По шибках стрімко течуть краплі одна за одною, ніби намагаються  відмити щось важливе, приховане з роками на віконному склі. Вікна, що давно вже дивляться на вулицю, схожі на заплакані зморені очі.

Дощова вода тече в минуле так, як і усе, що встигло відбутися до цього літнього, але чомусь сумного вечора.

Вдивляючись в далечінь через заплакані шибки, Оксана подумки перемістилася в пережите.

Вона намагалася знайти той крок, який чомусь, можливо, був зроблений не вірно.  Ні, це просто доля. Від долі, наданої вищими силами, чи вийде врятуватися? Ніхто не знає про те, що чекає попереду.

Найкраще пірнути в дитинство, схоже на море, у якому тільки хвилі, високі грайливі хвилі.

Гойдаєшся на тих хвилях і не помічаєш нічого складного і неможливого: друзі, галас, гра в піжмурки… Знайдуть чи не знайдуть?

Ось воно, питання.  Знайдуть чи не знайдуть тебе у цьому світі янголи щастя та радості?

Чи варто ховатися взагалі? У грі в піжмурки, можливо і краще знайти місце, де тебе ніхто не знайде.

А, в житті?

У Оксани склалося враження, ніби вона сховалася там, у далекому дитинстві, і досі не хоче покидати того затишного куточка, у якому поруч із нею жили янголи щастя.

Ніхто не знає, як вони виглядають насправді. Їх малюють, кому як заманеться, але Оксані здавалося, що  ті янголи були дуже схожі на її татка.

– Таточку, чому ти залишився там, в дитинстві, і не пішов далі поруч зі мною в моє доросле

життя?  – Тихо промовила Оксана.

Плаче літній дощ. Плаче.

Оксанини очі вдивляються в далечінь , але сліз вже давно немає, бо виплакані вони всі до краплі.

Тільки спогади:

– Завтра, доню йдемо з тобою на полювання. Лягай раніше спати, бо дорога далека, треба щоб вистачило тобі сили.

Навіть не розуміючи, які труднощі очікують на дівчинку завтра, вона стрибала від радощів. Це ж вона  завтра разом із татком піде в далекий похід. Разом із татком – значить усе буде добре!

Він – мисливець! Рушниця ще з вечора начищена, набої вони готували разом, песик Акбар тільки того і чекає, щоб скоріше побігти з господарем на прогулянку.

Зима. Яка сніжна, морозна зима! Такі зими були звичайнісінькими у Оксаниному дитинстві.

– Ой, та куди ж ти  дитину з собою береш? – Заголосила бабуся. –  Вона ж іще мала, усього сім рочків, який з неї мисливець?

– Нічого страшного, я ж поруч.

Татко дуже хотів, щоб у нього народився синочок, але доля послала йому двох донечок.

Старша була маминою улюбленицею, а молодша – «відірви та викинь», вся в татка, хлопчисько та й годі, тільки й того, що в спідничці. У свої сім років вона вже вміла стріляти з рушниці, звісно, що з татковою допомогою, але влучно та сміливо.

Вранці вирушили на полювання. Йшли на луки де живуть зайці, які щойно змінили колір своїх пухнастих шубок з сірого на білий, щоб бути непомітними на сніговій рівнині. Раптом  Акбар  рвонув у бік і стрімко побіг, перескакуючи через високі кучугури. Зупинившись,він почав  голосно кликати господаря.  Татко, взявши за руку доньку, швидко попрямував до того місця, куди його невпинно кликав його вірний пес. З під снігового намету зляканими очима на них дивився молодий зайчик, і чомусь не тікав. Тато взяв його на руки, і уважно  оглянувши, помітив, що зайчик поранений. Забравши зайця, ми одразу вирушили додому.

А, снігу насипало в ту пору – ні пройти, ні проїхати. Оксана, знесилена далекою нелегкою дорогою ледве перелазила через кучугури. Тато ніс зайця, рушницю, речовий мішок, ще й вів собаку.

– Доню, допоможи мені, візьми Акбара, та дивись, щоб не втік.

Оксана вчепилася в повід, навіть гадки не маючи про те, що татко віддав їй собаку навмисне, щоб вона забула про свою втому. Вона тільки устигала перебирати ногами, бо цуцик, знаючи дорогу додому тяг її з усіх сил.

Бабуся сплеснула руками, побачивши «дівчинку-мисливця» і вигукнула стривожено:

– Боже милостивий, та на дитині жодного сухого місця немає, а  мороз який!

– Нічого страшного, головне, що вона не встигла змерзнути, он як пара з неї  йде, а щічки, наче буряком хтось натер, все буде добре.

Все обійшлося без хвороби, навіть і не чхнула ні разу.

Для пораненого зайця змайстрували клітку, в якій він жив, доки не одужав. Вже навесні віднесли ми нашого сіренького друга на те місце звідки взимку забрали пораненого. Відпустили його на волю, а потім декілька разів ходили його провідувати. Він упізнавав нас і підходив дуже близько.

Літній вечір чомусь все плаче і плаче. Немає ніякого бажання чимось займатися. Огорнувшись спогадами, наче теплою старенькою бабусиною шаллю, хочеться просто сидіти біля вікна і дивитися, як на мокре скло випливають в паперових човниках з білими вітрилами дні безтурботного дитинства .

– Таточку, а ти зумієш змайструвати для мене справжнього лука зі стрілами, які потраплятимуть в ціль?

– Звісно зумію, але при одній домовленості: ніколи не можна цілити в людей чи тварин. Тільки в намальовану мішень!

Наступного дня у Оксани з’явився справжнісінький лук, а до нього ще й декілька стріл з металевими наконечниками.

Не дівчинка, а Робін Гуд в спідничці, та й годі. На хвіртці намалювали крейдою мішень і зачинили хвіртку на гачок. З третього пострілу все залагодилося і стріли жваво летіли одна за одною прямо в ціль.

Наступного дня мішені на хвіртці стало замало, та і не цікаво стріляти в одне й те ж саме місце. Татко пішов уранці на роботу, а Оксана довго тинялася по подвір’ю в пошуках пригод ,і раптом  її увагу притягла бабусина  спідниця. Стріла, якось зненацька вилетіла з лука і потрапила в оту привабливу  бабусину спідницю, та гарно, що вона була дуже рясною. Стріла заплуталася в складках і не влучила в бабусю. Бабуся схопила ганчірку, щоб відпороти неслухняну онуку, але наздогнати не змогла.

Ввечері все розповіли татку. Лук негайно було конфісковано, згідно домовленості про правила безпеки, не звертаючи уваги на сльози та обіцянки. Ну що ж, що заробила – те й отримала.

Чимало траплялося у дитинстві різних пригод, лише самого дитинства було, як кіт наплакав.

Закінчилося воно одразу після того, як помер татко. Оксанці виповнилося на той час лише дев’ять рочків. Після його похорону дівчинка дуже хворіла. Вона не могла декілька днів піднятися з ліжка, нічого не їла, тільки плакала і потайки розмовляла з татком, бо їй здавалося, що він поряд і все чує.

Оце і було прощання з дитинством. Чого тільки не довелося їй пережити потім. Далі краще не згадувати.

В найскладніші часи Оксана завжди відчувала, що якась невидима сила допомагає долати труднощі. Звісно це був янгол щастя.

– Таточку, ти завжди поряд – думала вона всміхаючись.

Літній дощ вже виплакав нарешті  усі сльози.

– Бабусю, ну де ти є, я тебе шукаю, давай змайструємо причепа до моєї нової машини, з картону, або з чогось іншого!

Оксана пригорнула онука, поцілувала  свій маленький  скарб і тихенько відповіла:

– Звісно, змайструємо.

Може, колись і вона стане для онука не тільки приємним спогадом, а справжнім охоронцем. Янголом щастя.

***

ВІНОК  СОНЕТІВ

 НА ПАГОРБІ
1.
Іду туди, де все відверто й щиро.
Знайомою стежинкою іду.
Мої розчарування, це ж не вирок,
і натяків ніяких на біду.

Я, мандрівник з дитинства – це ж відомо.
Із татком мандрували вдвох колись.
Він говорив: «Ніколи не журись!
Фізична втома, – це іще не втома».

Я пам’ятаю всі його учення,
в житті допомогла наука ця.
Ціную й поважаю вчинки чемні,
а не об’єм чужого гаманця.

Іду в місця до спокою причетні.
На щастя є іще такі місця!

2.
На щастя є іще такі місця,
куди стежинка тягнеться хвиляста.
Тут все в руках небесного митця.
Ось заходився павутинку прясти
малесенький сіренький павучок
майстерно, наполегливо і швидко.

Мене ця провідна срібляста нитка
веде у світ без зайвих балачок,
в яких неправда весь руйнує зміст,
в яких безтактність втратила вже міру.

Гойдається старий невдалий міст,
що ніби від війни веде до миру.
А дуб мовчить, хоч вище всіх на зріст.
В природу ще не втратила я віру.

3.
В природу ще не втратила я віру –
вона від суму кращий рятівник.
Лиш мить по тому все здавалось сірим,
а тут зігрітий сонечком квітник.

Не клумба, що насаджена удома –
квіткова рать гартована й міцна.
Зима морозить, пестує весна.
Хто квіти ці посіяв – невідомо.

Найкращий гарт – це клопоту нестача,
коли ніхто тобі й не обіцяв,
що буде переслідувати вдача.
Коли не знаєш щастя залицянь

у подорож закохуєшся, наче,
в промінчик, що торкається лиця.

4.
В промінчик, що торкається лиця
вплелася пісня, наче стрічка в косу.
У просторі без краю і кінця
мелодія лунає стоголосо.

Неначе скрипка грає у саду,
під грушами, що з татом посадили.
Я ще мала, ще мрію і росту,
радію із батьками молодими.

На дні криниці сонце виграє.
Не маю гадки ще про дні жорстокі.
Щаслива, бо усе у мене є
в мої іще неповні вісім років.

Щоб сонцю посміхнутись навзаєм
спинюся я на пагорбі високім.

5.
Спинюся я на пагорбі високім.
Злетіла  ввись, як мала б два крила.
Безмежну даль не осягнути оком.
Ось бузина пухнаста розцвіла.

Шипшини кущ рожевіє у полі.
Кружляють бджоли, весело гудуть.
І вітерець, збираючись у путь,
Невмисно розганяється поволі.

Пустує, розкуйовджує волосся,
З’являється, то знову десь щеза.
Я вдячна долі, хоч не все й збулося.
«Смішна та й годі» – хтось мені сказав.

Вже вкотре я сюди приходжу в гості.
Вдихну на повну! Ну, яка ж краса!

Наш сайт

Елена Гармаш

Стандартный

Безымянный

Гармаш Елена Евгеньевна родилась в 1953 году. Закончила Харьковский институт радиоэлектроники. Трудовой путь  начала  в конструкторском бюро завода имени Т. Г. Шевченко. В настоящее время работает КП «Харьковские тепловые сети». Стихи публиковала в газете «Время» и коллективных альманахах.Автор поэтического сборника “Не только лирика” (2016).

КРИТИКУ-АМАТОРУ
Я в стихах не столь плодовита,
О своих не пою телесах.
Как другие, не так знаменита,
Не парю, как они, в небесах.

В шестьдесят не пишу, что мне двадцать.
Годы — речка: их не вернёшь.
В счастье счастья не надо бояться:
Ведь о грусти писать — это ложь.

Да, стихов о компьютерах много —
Для друзей свои песни пою.
Что, скажите мне, в этом плохого,
Что свою специальность люблю?

Приоткрыв души своей дверцу
И сломав условий печать,
Я пишу так, как ляжет на сердце…
Постарайтесь меня понять.
10.08.2016 г.

***

Поэты могут большее… Прости!
Прости за то, что с пеною у рта
Ты говорил мне: «Будет, как хочу я!»
И вот опять в ответ на всё молчу я,
И всё сидит во мне обида та.
Поэты могут большее… Прости!
Прости за то, что спорила с тобой,
Хотя ведь ясно было, что неправ ты:
В мгновенье разорвав все нити правды,
Ты грубо разговаривал со мной.
Поэты могут большее… Прости!
Прости за то, что стал ты мне врагом,
А мог бы стать моим большим ты другом…
Обида вновь сменяется испугом,
И вновь упрёки слышу я во всём.
Поэты могут большее… Прости!
Прости за то, что в жизни никогда
Твоя рука ко мне не прикоснётся,
Что не сыграешь мне на струнах солнца,
И не мелькнёт в твоих глазах звезда.
Поэты могут большее… Прости!
Прости за то, что жить тебе в стихах,
Пускай порой печальны были строки,
Я не хочу, чтоб видел в них упрёки, —
Ты в них переживёшь себя в веках.
Поэты могут большее… Прости!
12.09.1979 г.

Наш сайт

Елена Бондарчук

Стандартный

Елена Бондарчук. Принимала участие в Международном литературном конкурсе «Человек. Судьба. Эпоха» и заняла 3-е место в номинации «Поэзия».

Предлагаем ваше вниманию несколько ее стихов.

Другу
У каждого свой крест,
У каждого свой крёстный путь,
У каждого своё распятие и воскресенье.
И, даже, если сердце твоего ребенка
На тысячи осколков болью рвется,
Ты можешь лишь подать воды,
Стереть слезу и рядом быть.
Не бросить камень,
Неся свой крест
По крёстному пути
К распятию и… воскресенью.

***
Под музыку Вивальди
Тучи задёрнули солнце.
Разве это повод?
Кто-то совершает глупость.
Разве это повод?
Кто-то не может остаться.
Разве это повод?
И к детям в «Бангладеш»
Кому-то нужно…
Они не долго — дети!

Всё сложное – ложно.
У сильного – выбор.
Пусть солнце — где нужно.
И глупость – учёба!
Пусть кто-то вернется.
И детям — не страшно.

Сильный, останься живой!

Бойко Карина

Стандартный

Бойко Карина Миколаївна народилася 30 квітня 1990 року у місті Запоріжжя. За спеціальністю вчитель образотворчого мистецтва, дизайнер, викладач вищих навчальних закладів.

Поетеса, художниця, член міського об’єднання художників «Колорит». Працює викладачем рисунку, живопису та композиції у Запорізької дитячій школі мистецтв №1

Авторка збірки поезій «Я начинаю этот день».

Лауреатка та дипломантка літературних конкурсів: посіла ІІІ місце у Всеукраїнському конкурсі молодої української поезії та авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони-2015», переможниця 35-го Міжнародного фестивалю авторської пісні та поезії «Байда-2018», дипломантка Міжнародного літературного фестивалю «Звезда Рождества 2015, 2016», дипломантка Міжнародного фестивалю «Стихи серебряного века». Брала участь як поет та художник у Міжнародному фестивалі «Запорізька книжкова толока — 2016, 2017, 2018». Публікується у колективних збірках та альманахах.

Карина Бойко пише вірші, картини, організовує виставки, проводить мистецькі майстер-класи, бере участь у культурних,  художніх та літературних заходах та фестивалях міста.

Брала учать у Міжнародному літературному конкурсі «Человек. Судьба. Эпоха» 2019 року у номінації «Молоді голоси».

Пропонуємо вам декілька віршів для ознайомлення з автором.

Сонцевіри
Небом омріяний білий вірш
Словом заманює Сонцевіри1,
Жовті листки, мов зашугані звірі,
Пнуться, ширяють між…

… Небом-землею, і тим теплом,
Що не розтратили ми у серпні.
Слово, долоні… І дні буремні
Нас підхопили крилом.

А Сонцевіри осінніх днів
Знов запускають листки-параплани,
І вересневі шалені осанни
В теплі долоні богів.

Сонце, залиш мені погляд-сон,
Жменьку тепла у осінньому лоні,
Дотик своєї п’янкої долоні,
Вересня-світла полон.
1Сонцевіри — духи осіннього сонця.

***

Я – вітер
Чужинно-зимно обпечуть слова.
Самотньоплинна тиша ріже горло,
Заковує, заманює у кодло.
Зі мною він чи в вирії оман?

Стою. І через мене плине час.
Потоки через тіло, через серце…
Я відриваюсь у потоці герців,
Лечу,… і гину у фантомі нас.

Що відчуває вітер в самоті?
Я – вітер. Я – душа чужинно-зимна,
Народжена в любові, гірко винна,
Що нелюбов єднала в світлотінь.

Плетуть вітри у павутинні час –
Любові час ламкий і невблаганний.
Комусь – п’янкий: з вина, з надій, з омани…
Мені – фантом, трункий солодкий фарс.

Наш сайт

Эвелина Ахматова

Стандартный

Несколько лет назад мы знакомили вас с Эвелиной Ахматовой, замечательной поэтессой. Она все так же пишет стихи и мы хотим поделится ими с вами.

В птичьем гаме слышится весна

В птичьем гаме слышится весна.
Пусть ещё и холодно, и сыро.
Жизнь от зимнего очнулась сна
Радужной мозаикою мира.

Даже если в голых ветках грусть
Даже, если серых красок море,
Всё равно мечтается чуть-чуть
О весеннем солнечном мажоре!

Серо- жёлтый, серо- голубой,
Серо- красный, серо- изумрудный
Этой очень серенькой порой
В сердце февраля пестрят уютно.

Среди серости обыденной всерьёз
На пороге радостного марта
Вспыхивает жёлтый цвет мимоз
Золотым весенним светом старта!..

***

Сбежавшее лето

Пришёл сентябрь. Вдруг кто-то хлопнул дверью.
Сквозняк. И листья жёлтою метелью
Закружит осень. В дальние края
Сбежало лето. Ну, а как же я?

Грустнеет по утрам луч солнца сладкий.
Теперь он редкий гость и очень краткий.
И где теперь весёлые стрижи?
Скорей в погоню! Лето задержи!

Ах, лето, что же ты бежишь, как белка
По всё ещё зелёным длинным веткам?
Я буду по тебе всегда скучать.
И ждать тебя. И с радостью встречать!

А может быть, возьмёшь меня с собою,
Зелёное, любимое такое?!
Я не могу забыть твое тепло.
Ну хочешь, лето, распахну окно?

Молчит и мне не отвечает лето.
Наверное, осенняя примета…
И в комнату врывается в окно
Прохладное осеннее кино…

Наш сайт

Горбунова Юлия

Стандартный

Хотим познакомить вас с Горбуновой Юлией, ученицей 10 класса школы-интерната для слабовидящих (КЗ «Харківська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат №12» ХОР). Она приняла участие в Международном литературном конкурсе «Человек. Судьба. Эпоха», который проходил на базе Центральной городской библиотеки им. В. Г. Белинского. И заняла третье место в номинации «Первая проба пера».

Предлагаем вам прочесть ее замечательные стихи.

 «Быть настоящей»
Зачем мне ложь,
Зачем мне фэйки.
Любовь – это когда по телу дрожь,
Когда душу отражают фейерверки.

Ты можешь в любовь не верить,
Не ждать ее никогда.
Просто не пришло время все проверить.
Но ты уже все решил для себя.

Ты хочешь быть на кого-то похожим,
Ты о себе слишком высокого мнения.
Ты хочешь быть не просто прохожим,
А героем книг, но для этого не подходят твои увлечения.

И то, что ты называешь нирваной,
Всего лишь стереотипы.
И пусть я не буду самой-самой.
Но я не буду «типа».

Я хочу быть настоящей,
Радостной и счастливой.
Я думаю о задаче предстоящей,
Хочу, чтоб все было красиво.

***

«Не в масках»
Мы друг друга нашли
На этой большой планете.
Мы к этому давно шли,
И вот мы счастливы, как дети.
Мы не похожи на других,
Мы духовно друг к другу привязаны.
Нам не важно мнение чужих,
Я и ты любовью связаны.
Мы будто пара лебедей,
Такие белые, такие красивые.
Нет счастливей нас людей,
Мы самые счастливые.
Наша любовь сильнее океана
И настигающей волны.
И уже людей мало
На том берегу, где мы.
Солнце уходит за горизонт,
Наша любовь бродит там, где ее никто не найдет.
Она ярче, чем в стихах,
Прекрасней, чем в сказках.
Она всем снится в тайных снах.
И мы больше не в масках.

Человек. Судьба. Эпоха

Ксения ВОРОНЧИХИНА

Стандартный

Безымянный

Харьковчанка. Закончила Харьковский государственный институт культуры с отличием и Харьковский государственный педагогический университет им. Г. С. Сковороды. Работает преподавателем в Центре профессионально­-технического образования № 1.

Печаталась в литературно-­художественных альманахах «Дзеркальне сузір’я», «Лира», «Справка», в международном литературно-­художественном журнале «Склянка часу». Автор поэтического сборника «Живём мы не напрасно» (2014). Член литературной студии «Нива».

 * * *
Яркой модницею ходит
Осень в городе моём
И наряды всё меняет —
В красном, жёлтом, золотом…

Ты открой секрет мне, осень,
Как понравиться ему?
Если любит меня очень,
Дай сигнал мне — я пойму.
* * *
Я снова еду на простор
Природы сельской вольной.
Душа надеждой до сих пор
Живёт свободы полной.

От суеты уйти хочу,
Вдохнуть поглубже воздух,
Побыть одной ну хоть чуть-чуть
И спеть природе оду.

Мир флоры, фауны вокруг —
Он так разнообразен!
Поймёт любой — пускай не вдруг, —
Как этот мир прекрасен.

А мы пришли на этот свет,
Чтоб частью быть Вселенной,
Спустя неважно сколько лет,
Чтоб мир стал совершенным.

* * *
Я — женщина, я — красота,
Не потому ль магнитом тянет
Мужские взгляды и сердца
К той, что, бывает, и обманет?

А коль испил нектар любви
И оказался сильным рыцарь,
Тогда по силам удивить
Ему  саму императрицу.

Испепеляющую страсть
Прими как дань, как божью милость —
И упивайся ею всласть,
Чтоб женщина тобой гордилась.

Наш сайт