ЗАВИЩЕННЯ
Цих будинків лишилося пригорща, декілька цяток
На старім простирадлі зимового місяця.
Над хатами дими закручують вуса кошлаті —
Завтра буде сніжити так, як їм ще не снилося.
Але снилося нам, малим, із тих сіл пророщених,
Що несли коляду від хати до хати без остраху.
Ми лишились відтоді простими, такими хорошими,
Тільки більше над нами стало не снігу, а осуду.
І всі боряться з цим наодинці, в глибинці, на днищі.
Рік за роком іде, а вулиці серця вужчають.
Стаємо за батьків на голову начебто вищими,
Подивись, що не третій — поранений в голову кулею.
Подивись, ми зникаємо, як наші хати і зими.
Як вітальні слова колядки, які співали вчора.
Невже це завищення тобі ще не наболіло?
Землею іди, віддавши належне горам.
ГЛАДІОЛУСИ
Господи, я безхатько, без тину і без опори,
Без сходу і абрикосів, без пісні і жменьки слів.
Без гір клишоногих, палаців, без виходу в Чорне море,
Де вигойдують хвилі-отари моїх-не-моїх кораблів.
Мої діти усі за кордоном — бідності чи безвиході,
Позбавлені якогось прихистку в шахтах загублених душ.
І країна, якій би їхати, як машині на повному приводі
Стоїть вкопана, а над нею такі ж вкопані — ані руш.
Кажеш, Боже — люби ближнього, чи за ним понеси хрести.
Не вбий, не вкради, не гордися, як вежа чи Вавилон.
Як про курку і про яйце — хто, кого першим занапастив,
Але жодне було б не виросло, якби не оте зерно.
І таких, як я, без дому, ствердного погляду, голосу
Блукає у пошуках саду чи клаптика своєї землі —
То й допоки ростуть високі, загострені гладіолуси
з нас красиві-красиві, Господи, без мрії і без мети.
В ДИТИНСТВІ
В дитинстві усе твоє — з висоти дерев’яного стільчика:
Лялька, паперовий літак, гілка сусідська з горіхами,
Городи засипані снігом — тіло небесне пірчасте,
Дах, щоб стрибати з нього, вхопивши бурульку під стріхою.
В дитинстві усе любов, якою зростеш, ділитимешся.
І стане вона тобі, як кістка посеред горла
На кожен стукіт коліс поїзда поміж країнами,
Сполученням ще існуючим, проте пасажирки нема.
В дитинстві ти, наче Хатіко, чекаєш свого професора,
Навчаєш весь світ радіти, розкриваючи таїну.
Проте хтось знайдеться лагідний, вбивця за типом професії,
І ти розумієш хлопчиків, чому моделюють війну.
В дитинстві усі малі, русяві, із ротом роззявленим
Обслинують білий світ — льодяник на довгій паличці.
І хтось виростає-таки, щоб все на місця розставити.
І хтось виростає таки-м, лишаючи шви і рани всім.
ВІДЧУТТЯ СВОГО ДОМУ
Відчуття свого дому носити у лівім куточку, в серці.
В картатій хустинці згорнене, зав’язане на вузли.
Доводиться навіть інколи, скидаючи пальта з берцями,
Розводити руки в сторони, але все розкладать на столи:
Стару халабуду на дереві, думками заповстане волосся,
Сонця скляну кулю на стрічці гри ´йо-йо´.
Пам’ять про друга дитинства, якого кусали оси,
Тата, що в´є на на городі пишне, лискуче сорго.
Шрами своїх усмішок на маминому плечі,
Дзбанок своїх поразок, розчуханих на плітки.
Брате, ти чуєш, сядь-но, не все тобі розповів.
Важко так, але літати я досі не перехотів.
Відчуття мого дому зі мною. Наді мною завше
Стоять мої рідні — повітря — пряжене пахке молоко.
Я рахую роки по кожній відсталій пташці,
І щоразу хтось їх підхоплює, ставить на біле крило.
"Души прекрасные порывы..." 