Смовський Максим

Місто Остер, Чернігівська область, 11 років.

Переможець конкурсу «Людина. Доля. Епоха. 2022» у номінації «Світ у дитячих руках. Література».

Моя Україна…

Моя Україна – безмежні поля,

 Моя Україна – родюча земля,

 Річки і озера, ліси і луги,

Моєї Десни чарівні береги.

Тут мама і тато –  найкращі у світі,

 Хмаринки, що линуть в небесній блакиті,

Найкращеє все, бо вродився тут я,

Квітуча й гостинна вкраїнська земля.

Й куди б » не занесла» доля мене,

Назавжди тут серце лишиться моє,

 Моя Україна, ненько Свята,

 Такої як Ти більш на світі нема.

Душа її так прагнула тепла…

Стояла дівчинка – замріяна, весела,

Бо впевнена: попереду життя.

Душа її тоді була щаслива,

Бо вірила в одвічні чудеса.

Вона, як чайка, линула у даль,

До сонечка, що обпікає крила…

Хвороба  ж серцю принесла печаль

Й дитячу душу болем отруїла.

Та не змогла хвороба подолать

Незламний дух, як криця – силу волі.

Й хоча все тіло рвалося від мук,

Вона ніколи не корилась долі.  

    …

Стояла Леся – тиха і смутна,

Але не скорена життєвими вітрами…

Душа її так прагнула тепла…

І Лесин дух навіки поміж нами!

П’ять колосків

По полю йшли прабабця і онук,

Навколо пахло стиглими житами,

Одна рука – скоцюрблена від мук,

А друга – ніжна, наче дотик мами.

Отак вони ішли. Буяло літо,

Усе навколо пахло у житах.

І раптом хлопчик в любої прабабці

Побачив гіркі сльози на очах

І запитав: « Чому сумуєш, рідна,

Ви подивіться – поряд же краса,

Блакитне небо, золотисте жито

І в джерелі цілющая вода!»

Утерла сльози згорблена бабуся:

«Згадалась якось молодість моя,

Повір, онучку, зовсім ще недавно

Від голоду стогнала ця земля».

І задивилася старесенька на поле,

Згадала п’ятеро спіленьких колосків…

І тата, що за ці святі зернини

Отримав десять років таборів.

Згадала сиву матір, сестру, брата,

Згадала їхні зморені тіла

І мовила: «Хай завжди в цілім світі

Засіяні колишуться поля!

Пройдуть роки, мене не стане, любий,

Та пам’ять, вірю, житиме в тобі.

Хай наш народ щасливим врешті буде,

І хліб хай завжди буде на столі!»

                          …

По полю йшли прабабця і онук.

Два покоління – дві незвичні долі.

І колоски тягнулися до рук

На широчезному

            засіяному

                           полі…

Мила Машнова

Ты не ездишь в метро

Ты не ездишь в метро и не пробуешь губы

Разных женщин на вкус, как напитки — гурман.

Судьбы близких людей для тебя — лишь зарубы

На тропе яркой жизни, где ты – капитан.

Ты не пишешь стихов или вычурной прозы,

Претендуя на славу, поклонников, спрос…

Только Бог о тебе может делать прогнозы,

Ну, а я продолжаю любить на износ.

Облачённый в тончайшее высокомерье,

С постоянством, в котором читается смерть,

Ты приходишь во сне, громко хлопая дверью,

Из-под ног выбивая небесную твердь.

Я гляжу на тебя взглядом раненой птицы,

Уронив телефон, заменивший перо…

Если б только ты знал, как, нарушив границы

Этих снов, я хочу тебя встретить в метро!

Мастер слова

На шее твоей я ослаблю аркан,

Сниму на запястьях «браслеты»,

И дам тебе выпить свободы стакан

(Её очень любят аскеты).

Ты выпрямишь спину и встанешь с колен,

Закашляешь, неба отведав,

И спросишь: «Зачем? Что ты хочешь взамен?

Позор это или победа?!».

Но я не отвечу. Тебе примерять

Придётся  прозрачную тогу

Беспечности, лёгкости, воли, – опять

Скрывая сомнений тревогу.

Шагнув по привычке в «глухую» толпу,

Ты встретишь себя, но – другого:

В рубашке одной на холодном ветру –

Забытого Мастера слова…

Забирай эти сны

Забирай эти сны одиночества,

Или просто возьми напрокат,

Ощути, как целуется ночь в уста,

Когда месяц — мой враг, а не брат.

Обернись в паутину отчаянья,

Словно в шелковую простыню,

И мелодию слушай молчания,

Я её пустотой начиню.

Ты услышишь, как время становится

На носочки и мимо идёт,

Как чужая душа-беспризорница

Истерит, когда чувствует гнёт;

Как безбожник за стенкою молится,

Отдавая от сердца ключи,

И приходит старуха-бессонница

И в безмолвии этом кричит.

Татьяна Сосненко

***

Будто в прошлом я осталась,

Будто жизнь мне показалась,

И живу, как будто каясь

Лишь за то, что я осталась…

С Вами.

Каруселью жизнь закружит,

Под ногами снег и лужи.

Упаду в них, чтоб смеялись

Все, комуя показалась.

Смейтесь.

Время, лекарь и аптекарь,

Прописало мне диету:

Ты люби чуть-чуть, и хватит –

Дефицитом стало счастье…

Счастье.

***

Зігрівайся моїм теплом.

Не кажи, що тебе вже не грію,

Що летять наші мрії у вирій

І не візьмуть нас двох під крило.

Доторкнись до моїх долонь,

Твої руки вони пам’ятають.

Повернутись благати не стану,

Як би гірко мені не було.

Долітай до моїх небес,

Хоч колись зорі ми не ділили.

Ти для мене був сонцем єдиним. Де шукати тепер тебе?

Серце

Моє серце летить першим рейсом

На світанку, о шостій нуль-нуль.

Упаковує спогадів рештки

І клянеться: «Сюди не верну».

Тут лишилися мрії-омани

І надії на щастя удвох.

Серце плакати більше не стане,

Бо за нього все вирішив Бог.

Два світи заблукали у серці –

Це минуле й майбутнє його.

А теперішнє зранено б’ється,

Наче птах у завмерле вікно.

Оголошено виліт до краю,

Де лікують розбиті серця…

Там, за обрієм, за небокраєм,

Починається інше життя.

***

Я вже знаю: жити – значить бути,

Бути в серці іншого когось.

Запевняю: інший бути мусить,

Хтось частинка цілого твого.

Задля кого живемо у світі,

День за днем стираючи взуття?

Задля кого квітнуть в полі квіти,

І навіщо нам дали життя?

Щоб лишить прийдешнім слід людини,

Щоби рідний дух тебе згадав,

Щоб від першої до фінішної днини

Ти любов свою всім рідним дарував.

***

Мне тебя мало. Я хочу больше.

Чтоб находила тебя я наощупь.

Чтоб с полуслова, чтоб с полузвука,

Чтобы не знала муки-разлуки.

Воздуха мало. Я задыхаюсь.

Я полюбила. И ты это знаешь.

Дай мне ладошку, чтобы стал ближе.

Только с тобою слышу и вижу.

Мне тебя мало. Я хочу больше.

Это не счастье. А лишь его крошки.

Я за тобою – нить за иголкой.

Вместе – планета. Порознь – осколки.

Геращенко Тетяна

*****

Моя країна
Знову у вогні.
І знову гинуть
Викохані діти.
Тримають зброю
Вогнепальну злидарі,
Що ниці серцем,
Розумом, сумлінням.
І журналісти брешуть
Без упину.
І ллється кривда
З голубих екранів.
Хіба вони не мають
Дочку, сина,
Що стільки бруду
Щедро виливають?
Висмикують політики
Стільці.
Один у одного.
Ніяк не наїдяться.
А гинуть на Майдані
Парубки,
Що в матері
Один лише здійнявся.
Моя країна,
Сповнена любові
До праці, до родини, до життя,
Тримайся жваво
У тяжкому бої,
І неодмінно вернеться весна!

*****

А дощ освідчився в коханні
Осиці. Ніжно пригорнув.
В потилицю — легким торканням
І лоскотом тремтячих губ.
Долонями сплелись щасливі
Музичні пальці дощові,
Осики пальці срібно-білі
В бруньках-каблучках по гіллі.
Минулорічне листя сиве
Коханим ліжко застила.
Зізнання шепотом, важливе,
Нестримно стогін перервав.

*****

Чи любиш ти весняний дощ,
Як я кохаю у чеканні?
Листочки у бруньках на сторч
В долоні сонцю пнуться жваві.
Тебе не звабиш, поки сам
Не обереш і час, і місце.
У перших квітів запах трав,
Морозом вмитий чистий-чистий.
Торкнутись поглядом без змови,
Дерев почути теплий сік,
Птахів наслухатись ранкових,
Сором’язливий раптом сміх.
Заплющить очі, втамувавши
Ходу тремтливу лісом мокрим.
І над грудьми в тендітну ямку
Цілунку приховати дотик.

Ліричне
А щастя у простих речах:
Здорові діти, любий поруч,
Смачна вечеря при свічах,
У петриківських кульках обруч,
Жива ялинка у дворі,
Глибокий сніг на Миколая,
Шкарпетки повні, в комині
Від дубу тепло, полум’яно,
В корову гра та дружній сміх,
Під інструмент і а капела
Пісні веселі, всі про всіх,
Крижини за вікном метелик,
По краплях охололих скла
Ініціали заповітні,
Сердець малюнок і стріла
У місяця блідому світлі.
Пиріг гарячий з яблук, груш,
Казки уголос Гавришихи,
На рушниках весілля руж
І чай з варенням обліпихи.
Пряма стежина у садку,
Військова непотрібна форма,
Гладенька ковзанка ставку,
Кориці запах, храму дзвони.

Сніжана Біла

ЗАВИЩЕННЯ

Цих будинків лишилося пригорща, декілька цяток

На старім простирадлі зимового місяця.

Над хатами дими закручують вуса кошлаті —

Завтра буде сніжити так, як їм ще не снилося.

Але снилося нам, малим, із тих сіл пророщених,

Що несли коляду від хати до хати без остраху.

Ми лишились відтоді простими, такими хорошими,

Тільки більше над нами стало не снігу, а осуду.

І всі боряться з цим наодинці, в глибинці, на днищі.

Рік за роком іде, а вулиці серця вужчають.

Стаємо за батьків на голову начебто вищими,

Подивись, що не третій — поранений в голову кулею.

Подивись, ми зникаємо, як наші хати і зими.

Як вітальні слова колядки, які співали вчора.

Невже це завищення тобі ще не наболіло?

Землею іди, віддавши належне горам.

ГЛАДІОЛУСИ

Господи, я безхатько, без тину і без опори,

Без сходу і абрикосів, без пісні і жменьки слів.

Без гір клишоногих, палаців, без виходу в Чорне море,

Де вигойдують хвилі-отари моїх-не-моїх кораблів.

Мої діти усі за кордоном — бідності чи безвиході,

Позбавлені якогось прихистку в шахтах загублених душ.

І країна, якій би їхати, як машині на повному приводі

Стоїть вкопана, а над нею такі ж вкопані — ані руш.

Кажеш, Боже — люби ближнього, чи за ним понеси хрести.

Не вбий, не вкради, не гордися, як вежа чи Вавилон.

Як про курку і про яйце — хто, кого першим занапастив,

Але жодне було б не виросло, якби не оте зерно.

І таких, як я, без дому, ствердного погляду, голосу

Блукає у пошуках саду чи клаптика своєї землі —

То й допоки ростуть високі, загострені гладіолуси

з нас красиві-красиві, Господи, без мрії і без мети.

В ДИТИНСТВІ

В дитинстві усе твоє — з висоти дерев’яного стільчика:

Лялька, паперовий літак, гілка сусідська з горіхами,

Городи засипані снігом — тіло небесне пірчасте,

Дах, щоб стрибати з нього, вхопивши бурульку під стріхою.

В дитинстві усе любов, якою зростеш, ділитимешся.

І стане вона тобі, як кістка посеред горла

На кожен стукіт коліс поїзда поміж країнами,

Сполученням ще існуючим, проте пасажирки нема.

В дитинстві ти, наче Хатіко, чекаєш свого професора,

Навчаєш весь світ радіти, розкриваючи таїну.

Проте хтось знайдеться лагідний, вбивця за типом професії,

І ти розумієш хлопчиків, чому моделюють війну.

В дитинстві усі малі, русяві, із ротом роззявленим

Обслинують білий світ — льодяник на довгій паличці.

І хтось виростає-таки, щоб все на місця розставити.

І хтось виростає таки-м, лишаючи шви і рани всім.

ВІДЧУТТЯ СВОГО ДОМУ

Відчуття свого дому носити у лівім куточку, в серці.

В картатій хустинці згорнене, зав’язане на вузли.

Доводиться навіть інколи, скидаючи пальта з берцями,

Розводити руки в сторони, але все розкладать на столи:

Стару халабуду на дереві, думками заповстане волосся,

Сонця скляну кулю на стрічці гри ´йо-йо´.

Пам’ять про друга дитинства, якого кусали оси,

Тата, що в´є на на городі пишне, лискуче сорго.

Шрами своїх усмішок на маминому плечі,

Дзбанок своїх поразок, розчуханих на плітки.

Брате, ти чуєш, сядь-но, не все тобі розповів.

Важко так, але літати я досі не перехотів.

Відчуття мого дому зі мною. Наді мною завше

Стоять мої рідні — повітря — пряжене пахке молоко.

Я рахую роки по кожній відсталій пташці,

І щоразу хтось їх підхоплює, ставить на біле крило.

Лапшун Гася

СВИДАНИЕ  С  ГОРОДОМ

Пока рассвет будил людей,

Он заглянул тихонько к ней.

Она помедлила: «Решусь!»

Виски считают болью пульс.

Но Город встретил, как всегда.

Ей только восемьдесят два,

Она – девчонка для камней,

Но глыбы так привыкли к ней…

И по брусчатке  мостовой

Пришла счастливая домой.

А Город ей кивнул вослед,

Да с внуком канул в Интернет,

Пока рассвет…

МОЙ ГРИН

Смотри, как вырос абрикос.

Он вместе с ветром к нам в окно

Стучит, шатаясь, как матрос,

Который в пинте видел дно.

Несчастий мачта – абрикос,

 Настойчив он.

                          Эх, сто чертей!

Бубнит, твердит один вопрос:

– Легко, Ассоль, вновь быть ничьей?

И где твой Грэй?

ЗАКАТ

Утонуло солнце в ржавом свете –

Позолотой тусклой полоса.

А деревья цвета яркой меди,

Как фрегаты, рвутся в небеса.

Развернувши паруса тугие,

Растянувши тучи до земли,

Дуют ветры злые, молодые… И живые стонут корабли.

СКАЗКА

Ночная трасса лишь фарами высветлена,

Нет ничего вокруг пустого и пошлого.

Вот свет и тень играют немыслимо,

Как будто, в добрых сказках из прошлого.

Деревья-стражи темнеют глыбами,

Промчался заяц куда-то реверсом,

Плывут машины китами-рыбами,

Луна цветёт жёлто-белым вереском.

Но, мёда нет. Да и я простужена.

Былины жаль, что быльём поросшие.

В обеих туфлях сбежала с ужина. Простите, сказки, мои хорошие…

Мила Машнова

Без права на возврат

Слова – в песок, песок – на дно реки,

Без права на возврат и воскрешенье.

Любовь моя, что рваные силки ‒

Обречена на гибель, пораженье.

Терпенья леску сложно оборвать,

Когда рыбак почти маниакален ‒

Он будет изучать речную гладь,

Забыв о пище, сне в удобстве спален…

И в этом ожиданьи – благодать,

Ведь это не иллюзия надежды.

Когда-нибудь ты будешь «голодать»

По мне, моим стихам колюче-нежным…

А я возненавижу берега

Былых времён, судьбы-реки теченье,

И молчаливые седые облака – Свидетелей любви и униженья…

Мой город не спит

Мой город не спит. Он просто застыл в ожиданьи,

Что может в любую минуту начаться война,

И что чужаки разберут всю брусчатку на камни,

Сжигая дома, магазины  дотла, до черна.

Мой город молчит. Он просто со всем не согласен,

Ему неприемлемы стрельбы, агония, злость…

Протест горожан убедителен, хоть и не гласен:

«Не трогайте город, чтоб нам отвечать не пришлось!».

Мой город  колюч. Он просто попрятал иголки,

Пока ему в брюхо не начали тыкать клюкой.

Он цел и един, как хрустальная ваза на полке,

Лишь гость незнакомый задеть её сможет рукой.

Мой город строптив. Он просто не падает в ноги,

Не просит подачек – напротив, другим подаёт.

Кто я в этом городе? Просто одна из немногих,

Кто истинный ужас событий в стране сознаёт.

Мой город умён. Он просто не верит зарокам,

Которые кто-то из сборищ людских прокричал,

Прикрыв свою ложь, лицемерье и ненависть – Богом! Мой город не спит.  Он  просто безумно устал…

***

У тебя по судьбе карт-бланш

К чьим-то душам, сердцам, квартирам…

Я беру без конца реванш      

На виду у целого мира.

Твой закат разъярён и зол,

Потому он багровый, красный.

Мой – похож на рассказы Смолл*,

Перечитанных не напрасно.

Твоя карма полна прорех,

Только ты время зря не тратишь.

Это я, совершая грех,

Ужас вижу в его возврате.

Полоса твоей жизни – цвет

Одиночества – не свободы!

Я… хожу по роялю… Нет!!!

Я на нём музицирую годы!

Окольцуйте

Окольцуйте меня

Несвободой своей,

Ложью ушлых менял

У немых фонарей,

Не прошедшей зимой,

Заметающей след,

Окольцуйте за мой

Не зажёгшийся свет

В непроглядном окне

В оговоренный час.

Окольцуйте. Во сне

Я хранить буду Вас.

Мамедова Наталія

Грайворонська Наталя (Мамедова Наталія Павлівна), членкиня ТАЛ «Слобожанщина»; лауреат семінару-конкурсу «Молода Слобожанщина» 2019-2020 років; переможниця національного конкурсу малих літературних форм ім. Анатолія Лупиноса 2020; лауреат літературного конкурсу «Людина. Доля. Епоха» 2021.

Порозумілися?

В твоїх долонях сонця апельсин –

А вітер ледве сутінки колише.

Я роздивляюсь гори крізь бурштин,

І брижі муркотять «облиш… це лишнє».

Ти думаєш про нього, Я  — про неї,

Шукаємо обоє крапки слів.

Лиш миготять безжурно нам лілеї

І ледь бринить над вухом крилоспів…

Чи лишнє, чи така собі заблуда,

Що раптом нас уразила обох?

За примхи Гери люди завжди люди,

Тому можливо ми таки удвох…

**********

Коли сонце сіда за рікою,

Бур’янці особливо прекрасні.

Їх смарагди заховані млою

В таємницях побожного щастя.

Хтось пісні колискові колише,

Десь шепочуть про пристрасть

в стодолах…

У безвітрі настояна тиша –

Бур’янці лиш лоскочуть подоли.

Місто надій

Догоряє конюшина,

Мляво квітнуть батоги –

Дориває цвіт шипшина,

Липень крає береги…

В середмісті нидить річка:

Лоно шите рогозами,

А над нею плач по вічка –

Три собори з образами…

Харків жде чогось від віку…

П′є в стодолі зелен-чай,

Сподівання – ті ще ліки,

Марна стежка зазвичай…

Диваки

 Автобус зелений, тролейбус зелений

Шугають проспектом гаряче-шаленим.

Дерева застигли в нимім здивуванні:

Це жарт чи якесь невідоме змагання?

Кричать, галасують, шиплять та іскряться –

Чому ці потвори весь час метушаться?

Світанок зоріє чи вечір зітхає –

Вони мов сновиди без волі та краю…

Постояли б трішки, вдивились навколо:  Світ дивовижний  – не біляче коло.

Берегиня

Шукає тінь погожа днина,

В медах солодких тануть клени,

І серед розкошів зелених

Кілочки сухорляві тину…

Бабуня сива коло плоту

Вивʹязує шкарпетки внукам,

Щоб до останньої розлуки

Заповісти турботи дотик.

На жаль, зозуля не дарує

Надії на майбутнє літо,

Долаючи усі приміти,

У шпичок гострики гарують.

Луною десь летить «ку-ку»,

Поволі голоси зникають…

Округа шпичками змикає Усе, що сталось на віку.

Коваленко Руслана

Я — Коваленко Руслана Ігорівна, студентка першого курсу факультету іноземних мов. Навчаюсь в ХНУ ім. В. Н. Каразіна. Мені 18 років.

Дуже багато пишу і майже увесь свій час присвячую поезії і літературі.

Маю понад 150 поезій і пишаюся тим, що розвиваюсь, бо не люблю витрачати час впусту. Беру участь у різноманітних конкурсах, бо дуже хочу бути почутою. Я вірю в свій талант та в те, що він чогось вартий, бо моя Поезія – це моя історія, мої відверті почуття, які я можу висловити своїми серцем і душею  лише на папері. Хочу, щоб люди мене почули та знайшли у моїй поезії хоча б половинку себе.

Також, займаюся музикою, співаю та вивчаю іноземні мови.

«Я – маленька частинка цього світу, яка прагне постійного розвитку»

«Сучасність Слова»

Сучасність перекрила розум,

Усі ми тут без вороття,

Комусь натхнення, кому вроду,

Ось це і є наше життя.

Усі ми люди на планеті,

Але ж про кого ці вірші?

Чому ми всі такі далекі

Від одкровення на душі?

Без доброти і без бажання,

Без чистих крапель простоти,

Ми осучаснили страждання,

Шляхетних німфів чесноти.

Ми безіменні навікИ,

Лише тоді, коли без Бога.

Сучасність тягнеться в роки,

А люди тягнуться до Слова.

«ХХІ»

Здається разом, а йдемо окремо,

Як нібито і не знайомі зроду.

Якась заплутана і дивна теорема,

Що не пояснює нікому і нічого.

Які Ми є? Безокі марнотрати,

Талановиті правнуки дідів,

Без почуття, і совісті зарплати

Собі добра ніхто ще не нажив.

Несеться рік шалений у століття,

І дні летять, як цифри на табло

А Нам.. що Нам? Душі чиєсь лахміття,

Що аж ніяк не каже про добро.?

Ми всі разом і це лише уява,

Такий собі незграбний привілей:

Ось дожились і ось тобі заява,

Що всі живуть окремо. Без Людей.

«Старі фотографії»

Старі фотографії – найцікавіші:

Там пам’ять й моменти з життя,

Ми там живі, трішки добріші,

Сміємось та граєм в квача.

Ми там прості, ми там звичайні,

Такі особисті, без фальшу і зла

Ми там брудні та неохайні,

Там радість і сміх без кінця.

Ми там щасливі, дитячі такі

В босОніж у схованки грали,

Забиті коліна та перші рубці,

В альбомах усе зберігали.

Старі фотографії — найцікавіші,

Вони такі щирі й прості,

Старі фотографії – найкрасивіші,

Бо ми там живі..

Бо ми там живі..

«Один»

Будь водночас чемним й гарним

Для звичайнісіньких людей.

Для всіх розумних – бездоганним

І просто світлом для очей.

Для егоїстів будь відвертим

І одночасно будь красивим,

А для допитливих і впертих

Лишайся добрий і сміливим.

Водночас чесним й незалежним

Для справедливих і святих.

Для божевільних будь кумедним,

А для складних лишись простим.

Будь просто світлом для людини,

Хто б не пройшов ці береги

Будь добрим, гарним і щасливим

Бо може ти такий один.!

Зеленова Анна

Здравствуйте, меня зовут Анна Зеленова (псевдоним). Я — автор сборника стихов и прозы «Непредсказуемость», куда вошли произведения на украинском и русском языках. Харьковчанка. Экономист по образованию и поэт, писатель по призванию.

Из цикла «Перезимуем…»
***
Баранки в стеклянной банке.
Две чашки чая. Стемнело.
В окно постучался ветер,
И Месяц глядит несмело.
На кухне тепло и сладко:
Рассыпался сахар…
Здрасьте!..
Смеёмся. Я собираю
Крупинки белого счастья.
А завтра декабрь нагрянет…
А мы не купили картошку…
Ну, как-нибудь перезимуем:
Тут до весны немножко…
Пополним запасы баранок,
А так же стеклянных банок.
Мы просто съедим всё варенье,
Повидло, компоты, соленья.
И наново в них закатаем
Наш смех и две чашки с чаем.

© Анна Зеленова (30.11.2019)

ВЕЗЕНИЕ

Мне везёт на котов, на свекровей и книги,

На приятных людей и отличных друзей.

Мне на сплетни везёт, аферистов, интриги,

На танцоров хороших, весёлых врачей…

Мне везёт на мечты, на свободные мысли,

И на страшные сны мне везёт иногда,

На копанье в себе, на реальности смыслы,

Хоть понять их, увы, мне дано не всегда.

А ещё мне частенько везёт на сомненья,

На печали и радость, на счастье и боль,

На стихи, на грехи, шоколадки, печенья,

И, чего уж лукавить, везёт на любовь.

Иногда на убытки везёт, на улыбки,

И на отпуск раз в год, где у моря прибой…

Мне на жизнь повезло!

Это ведь не ошибка,

Что случилось родиться

                                     везучей такой?

© Анна Зеленова (17-18 декабря 2019)

********

Розквітає бузок під вікном у бабусі.

Кіт Васілій четвірку малят сторожить.

Пиріжки. Менший брат на колінах дідУся.

Тротуаром струмочок весняний біжить…

Ми, немов паперові кораблики білі,

Що в дитинстві пускали гуртом по воді,

Розпливлись. Розлетілись світами на крилах,

Відірвавшись від зграї своїх лебедів.

Та куди б нас, дорослих, не кидала доля:

За далекі кордони, за кращим життям,

Коли край, то на серці – бузок і тополя

В найріднішим дворі. Отаке вороття.

 © Анна Зеленова (28.01.2020)

ПО ДОРОГЕ ИЗ РАЯ

Снова лето прошло, как когда-то и где-то уже…

Снова канули в мутные воды речные надежды,

И багряного золота краски в листвы коллаже,

Предвещают лишь блеск и несбыточность грёз, как и прежде…

И Она отдала, хоть её Он совсем не просил,

И он принял из рук её плод, этот дар, замирая…

До конца их двоих так никто никогда не простил,

И они всё идут и идут по дороге из Рая.

© Анна Зеленова (01/09/2020)

ПЕРШИЙ СНІГ

Закономірність це, ачи просто збіг?

Та в понеділок зрання випав перший сніг.

Вкрив акуратно дахи та гілки дерев…

Листя руде на землі – сивуватий лев

Гриву розчісує травами. То листопад

Трохи розгублено дивиться на снігопад,

І я задивляюсь на білих комах з-за вікна…

Завжди зненацька і раптом приходить зима.

© Анна Зеленова (16.11.2020)