В редакции газеты «Время» состоялось награждение победителей и лауреатов стихотворного фестиваля-конкурса “День Поэзии”.
Читательница библиотеки-филиала №22 Валентина Петровна Полянинова (родилась 31 марта 1943 года) стала лауреатом конкурса. Поздравляем ее и желаем творческих успехов. Предлагаем вашему вниманию несколько ее стихотворений.
Осінь
Чому ти плачеш, осінь,
Чом сумуєш?
Навіщо сльози ллєш
Такі рясні?
За тим, що відгуло,
Що відшуміло
Й співає вітер
Інші вже пісні?
Не плач і не тужи,
Бо час не зупинити
Й не повернуть його назад.
Пройшли свій шлях
І вересень, і жовтень.
Іде у вічність владно листопад.
Й зима вже стукає
Тихенько в наші двері,
Іде до нас із дальніх тих доріг.
А ти їй не переч,
Впусти сніги веселі
І відійди спокійно за поріг.
***
Завірюха
Третій день бушує завірюха,
Занесло доріжки і стежки,
Сніг у двері ломиться і стука.
Десь в снігах цих заблукав і ти.
Ні дзвінка від тебе, ні привіту,
Я чекаю, телефон мовчить,
Лиш нахабно в шибку рветься вітер,
Я не сплю в тривозі, й він не спить.
На дротах мережки сон гойдає,
Місяць притомився, пішов спать,
Я одна не сплю, я все чекаю.
Вітер, сніг, завія теж не сплять.
А під ранок завірюха стихла,
Біло-біло й чисто, як в раю,
І холодне сонце посміхнулось стиха.
Дивом заворожена стою.
Відступили біди і тривоги,
Радісно озвався телефон:
«Здрастуй, рідна, замело дороги,
Скоро буду дома»,- чую мов крізь сон.
За вікном і сонце, й сніг, і небо,
Сотні іскорок веселих на снігу горять.
І краси вже більшої не треба,
Справжня непідробна Божа благодать!
***
Три тополі
В одній долині, об’єднавши долі,
Стоять над ставом три стрункі тополі.
І шелестять, розказують вони
Свої дівочі мрії, сни.
Бринять над тихою водою,
Пишаються, милуються собою.
Розказує одна, шепоче,
Яка вона струнка і стан її дівочий
Вітрець, неначе хлопець, обійма.
Пухнаста по весні, з сережками у літі,
Листочки наче сріблом змиті.
І друга теж собою вихваля,
Розказує, співа,
Яка вона чарівна, статна.
І як кохати вірно здатна.
Як ніжно сонечко її ласкає,
Які вона міцні коріння має.
І так дві шелестять, шепочуть між собою.
А третя все мовчить.
Стоїть, не дихає, не шелестить.
ЇЇ питають дві тополі:
«Чому мовчиш, не шелестиш?
Чи похвалитись нічим?
Чи в ніч гуляєш, а у днину спиш?
Чи може впала в відчай?» —
«Ні, — тополя мовила тихенько,-
Гніздечко маю я маленьке,
Тримається воно на гілочках моїх,
Гніздиться пташка в нім жовтенька.
Така співуча і гарненька,
Та я не смію шелестіть,
Щоб не лякать маленьких пташенят.
Нехай ростуть веселі діти,
На радість всім щебечуть, гомонять,
А ми будемо їх охоронять.
Хай люди тішаться під нашим холодком,
А ми стоятимо свій вік рядком».
Піднявши віття свої волі
Стоять над ставом три тополі.
***
Плач матері (Афганістан)
Сини мої, синочки, соколята!
Мої ви рідні милі журавлі.
Багато полягло вас, ой, багато
На цій незрозумілій всім війні.
Афган, Афган, Афганістан…
Скільки смертей і ран,
Скільки сердець молодих
Забрав ти тоді, Афган!
…Танк загорівся, зупинивсь.
Поранений танкіст,
Зібравши сили, ледве зміг
Скотитися униз.
Припав всім серцем до землі,
Та це ж чужа земля.
До мами він гукнув що сил:
«Прийди, врятуй, це я!»
А мамі сниться син Івась,
Веселий, наче стриж,
Заліз на вишню у садку,
В сорочці, босоніж.
І сонця промені над ним,
І небо голубе.
Та серце матері болить:
Іване, де ж ти, де?
У двір заходить лейтенант
З четвіркою бійців.
Вклонився до батьків бійця,
«Червону Зірку» їм вручив:
«Тримайте, мамо, це Ваш син,
Він заслужив її!
Він кров пролив, життя віддав
У цій чужій війні».
Зомліла мати, батько зблід,
Неначе все у сні.
Та ось заносять сина в двір
У цинковій труні…
…А через рік син повернувсь.
З полону він утік.
Не стало мами, батька теж
За цей жахливий рік.
Дім похмурнів, осиротів,
Заросший в бур’янах,
І в темних вікнах місяць лиш
Шукає тих, кого нема!..
***
Соколята
Рідна земле моя,
Чом така ти сумна?
Що це скоїлось знову з тобою?
Чути постріли, кров,
Ї життя молоді,
Смерть без жалю уносить з собою.
Стогне земле моя,
І палають хати,
Гради сипляться скрізь
І тріщать автомати.
Наших хлопців тримають
В полоні кати,
Топчуть землю ворожі гармати.
Що ви робите, іроди кляті?
Ми ж недавно братами були,
Ми ж не знали кордонів між нами,
Разом з вами співали пісні.
Хто це вас підкупив,
І за гроші чиї
Ви прийшли нашу землю топтати?
Схаменіться, отямтесь,
Ви теж чиїсь сини.
І вас народила теж мати.
Вас опутала зради трясина,
Вас омарила люта брехня.
Плаче мати за рідного сина,
І вдова, і кохана дівчина,
Бо коханого більше нема.
Наші хлопці воюють відважно,
Захищають державу вони.
Не вмирають вони – відлітають
Наші вірні сини – Соколи.
В даль небесну вони відлітають,
І стають там зірками вони.
Наш народ нездоланний, не скорений.
Не поставити нас на коліна.
Рідну землю захистим від ворога,
Бо країна у нас Єдина.
***
Память
Отгремела война,
Обелиски стоят молчаливо.
Лишь березы шумят
Над кладбищами братских могил.
Что ж ты замер, солдат?
Ты ж дошел до Берлина,
Ты же кровь проливал,
Ты Победу ковал,
Проходя через Курск, Сталинград.
Над курганом туман…
Здесь не ставят крестов,
Только вечный огонь
И гранитные плиты.
И никто не забыт
И ничто не забыто.
Память вдов, матерей
И седых ветеранов
Надо память хранить
О тех вечно живых,
Что в граните стоят над курганом.
Отгремела война,
Боль утраты осталась.
Мы вам больше должны.
Отдаем только самую малость.
Свято память о вас,
О погибших, с войны не пришедших
Остается в душе
И в сердцах наших с болью навечно.
Мы поклонимся вам,
Возлагая цветы на могилы.
И расскажем о вас
Детям, внукам и их сыновьям.
И пусть память живет,
И покуда мы живы,
Мы не станем мешать
Петь о вас соловьям!
***
Дед Жора
Я помню маленький наш дворик,
И кран большой среди двора
И деда Жору, дворника-соседа,
Его любила очень детвора.
Чтоб мы не горлопанили и не галдели,
Он разрешал нам дворик поливать
И никому не позволял дед Жора
«Военную ораву» обижать.
И у него всегда в кармане
Припрятан пряник или леденец,
И для него был самым близким
Послевоенный босоногий сорванец.
Большая тачка была ему подмога.
Он подвозил на ней с базара габарит,
И заработав скудные гроши,
Он напивался и пел песни от души.
Пел про Одессу-маму и про Костю,
Рыбачку Соньку и ее баркас,
Про катакомбы и про Пересыпь
И про шпану, ну то есть и про нас.
Он с фронта возвратился в сорок пятом,
Живой, заштопан, с раненой ногой.
Вся грудь в медалях, орден «За Победу».
Для нас дед Жора просто был герой.
Его два сына с фронта не вернулись,
Погибли где-то на чужой земле.
Две похоронки – желтые бумажки
Всегда лежали на его столе.
И все-равно он ждал и верил,
Что в дверь однажды кто-то постучит,
И почтальон войдет с огромной сумкой,
И письма сыновей ему вручит.
Он ждал и верил, что сыновья вернутся
Живые и с наградой на груди.
И в день Победы он шагал героем,
И мы шагали гордо впереди.
В рамках работы онлайн литературно-дискуссионной платформы «Современник» онлайн проводится выставка работ известной харьковской художницы, члена Национального союза художников Украины, доцента Харьковской государственной академии дизайна и искусств Людмилы Горбатенко под названием «Скарби моїй душі».
Сегодня мы предлагаем читателям и гостям Центральной городской библиотеки им. В. Г. Белинского виртуальную встречу с известной харьковской исполнительницей Еленой Голентовской под названием 
"Души прекрасные порывы..." 