Смовський Максим

Місто Остер, Чернігівська область, 11 років.

Переможець конкурсу «Людина. Доля. Епоха. 2022» у номінації «Світ у дитячих руках. Література».

Моя Україна…

Моя Україна – безмежні поля,

 Моя Україна – родюча земля,

 Річки і озера, ліси і луги,

Моєї Десни чарівні береги.

Тут мама і тато –  найкращі у світі,

 Хмаринки, що линуть в небесній блакиті,

Найкращеє все, бо вродився тут я,

Квітуча й гостинна вкраїнська земля.

Й куди б » не занесла» доля мене,

Назавжди тут серце лишиться моє,

 Моя Україна, ненько Свята,

 Такої як Ти більш на світі нема.

Душа її так прагнула тепла…

Стояла дівчинка – замріяна, весела,

Бо впевнена: попереду життя.

Душа її тоді була щаслива,

Бо вірила в одвічні чудеса.

Вона, як чайка, линула у даль,

До сонечка, що обпікає крила…

Хвороба  ж серцю принесла печаль

Й дитячу душу болем отруїла.

Та не змогла хвороба подолать

Незламний дух, як криця – силу волі.

Й хоча все тіло рвалося від мук,

Вона ніколи не корилась долі.  

    …

Стояла Леся – тиха і смутна,

Але не скорена життєвими вітрами…

Душа її так прагнула тепла…

І Лесин дух навіки поміж нами!

П’ять колосків

По полю йшли прабабця і онук,

Навколо пахло стиглими житами,

Одна рука – скоцюрблена від мук,

А друга – ніжна, наче дотик мами.

Отак вони ішли. Буяло літо,

Усе навколо пахло у житах.

І раптом хлопчик в любої прабабці

Побачив гіркі сльози на очах

І запитав: « Чому сумуєш, рідна,

Ви подивіться – поряд же краса,

Блакитне небо, золотисте жито

І в джерелі цілющая вода!»

Утерла сльози згорблена бабуся:

«Згадалась якось молодість моя,

Повір, онучку, зовсім ще недавно

Від голоду стогнала ця земля».

І задивилася старесенька на поле,

Згадала п’ятеро спіленьких колосків…

І тата, що за ці святі зернини

Отримав десять років таборів.

Згадала сиву матір, сестру, брата,

Згадала їхні зморені тіла

І мовила: «Хай завжди в цілім світі

Засіяні колишуться поля!

Пройдуть роки, мене не стане, любий,

Та пам’ять, вірю, житиме в тобі.

Хай наш народ щасливим врешті буде,

І хліб хай завжди буде на столі!»

                          …

По полю йшли прабабця і онук.

Два покоління – дві незвичні долі.

І колоски тягнулися до рук

На широчезному

            засіяному

                           полі…