Валентина Петровна Полянинова

В редакции газеты «Время» состоялось награждение победителей и лауреатов стихотворного фестиваля-конкурса “День Поэзии”.

Читательница библиотеки-филиала №22 Валентина Петровна Полянинова (родилась 31 марта 1943 года) стала лауреатом конкурса. Поздравляем ее и желаем творческих успехов. Предлагаем вашему вниманию несколько ее стихотворений.

Осінь

Чому ти плачеш, осінь,

Чом сумуєш?

Навіщо сльози ллєш

Такі рясні?

За тим, що відгуло,

Що відшуміло

Й співає вітер

Інші вже пісні?

Не плач і не тужи,

 Бо час не зупинити

Й не повернуть його назад.

Пройшли свій шлях

І вересень, і жовтень.

Іде у вічність владно листопад.

Й зима вже стукає

Тихенько в наші двері,

Іде до нас із дальніх тих доріг.

А ти їй не переч,

Впусти сніги веселі

І відійди спокійно за поріг.

***

Завірюха

Третій день бушує завірюха,

Занесло доріжки і стежки,

Сніг у двері ломиться і стука.

Десь в снігах цих заблукав і ти.

Ні дзвінка від тебе, ні привіту,

Я чекаю, телефон мовчить,

Лиш нахабно в шибку рветься вітер,

Я не сплю в тривозі, й він не спить.

На дротах мережки сон гойдає,

Місяць притомився, пішов спать,

Я одна не сплю, я все чекаю.

Вітер, сніг, завія теж не сплять.

А під ранок завірюха стихла,

Біло-біло й чисто, як в раю,

І холодне сонце посміхнулось стиха.

Дивом заворожена стою.

Відступили біди і тривоги,

Радісно озвався телефон:

«Здрастуй, рідна, замело дороги,

Скоро буду дома»,- чую мов крізь сон.

За вікном і сонце, й сніг, і небо,

Сотні іскорок веселих на снігу горять.

І краси вже більшої не треба,

Справжня непідробна Божа благодать!

***

Три тополі

В одній долині, об’єднавши долі,

Стоять над ставом три стрункі тополі.

І шелестять, розказують вони

Свої дівочі мрії, сни.

Бринять над тихою водою,

Пишаються, милуються собою.

Розказує одна, шепоче,

Яка вона струнка і стан її дівочий

Вітрець, неначе хлопець, обійма.

Пухнаста по весні, з сережками у літі,

Листочки наче сріблом змиті.

І друга теж собою вихваля,

Розказує, співа,

Яка вона чарівна, статна.

І як кохати вірно здатна.

Як ніжно сонечко її ласкає,

Які вона міцні коріння має.

І так дві шелестять, шепочуть між собою.

А третя все мовчить.

Стоїть, не дихає, не шелестить.

ЇЇ питають дві тополі:

«Чому мовчиш, не шелестиш?

Чи похвалитись нічим?

Чи в ніч гуляєш, а у днину спиш?

Чи може впала в відчай?» —

«Ні, — тополя мовила тихенько,-

Гніздечко маю я маленьке,

Тримається воно на гілочках моїх,

Гніздиться пташка в нім жовтенька.

Така співуча і гарненька,

Та я не смію шелестіть,

Щоб не лякать маленьких пташенят.

Нехай ростуть веселі діти,

На радість всім щебечуть, гомонять,

А ми будемо їх охоронять.

Хай люди тішаться під нашим холодком,

А ми стоятимо свій вік рядком».

Піднявши віття свої волі

Стоять над ставом три тополі.             

      ***

Плач матері (Афганістан)

Сини мої, синочки, соколята!

Мої ви рідні милі журавлі.

Багато полягло вас, ой, багато

На цій незрозумілій всім війні.

Афган, Афган, Афганістан…

Скільки смертей і ран,

Скільки сердець молодих

Забрав ти тоді, Афган!

…Танк загорівся, зупинивсь.

Поранений танкіст,

Зібравши сили, ледве зміг

Скотитися униз.

Припав всім серцем до землі,

Та це ж чужа земля.

До мами він гукнув що сил:

«Прийди, врятуй, це я!»

А мамі сниться син Івась,

Веселий, наче стриж,

Заліз на вишню у садку,

В сорочці, босоніж.

І сонця промені над ним,

І небо голубе.

Та серце матері болить:

Іване, де ж ти, де?

У двір заходить лейтенант

З четвіркою бійців.

Вклонився до батьків бійця,

«Червону Зірку» їм вручив:

«Тримайте, мамо, це Ваш син,

Він заслужив її!

Він кров пролив, життя віддав

У цій чужій війні».

Зомліла мати, батько зблід,

Неначе все у сні.

Та ось заносять сина в двір

У цинковій труні…

…А через рік син повернувсь.

З полону він утік.

Не стало мами, батька теж

За цей жахливий рік.

Дім похмурнів, осиротів,

Заросший в бур’янах,

І в темних вікнах місяць лиш

Шукає тих, кого нема!..

***

Соколята

Рідна земле моя,

Чом така ти сумна?

Що це скоїлось знову з тобою?

Чути постріли, кров,

Ї життя молоді,

Смерть без жалю уносить з собою.

Стогне земле моя,

І палають хати,

Гради сипляться скрізь

І тріщать автомати.

Наших хлопців тримають

В полоні кати,

Топчуть землю ворожі гармати.

Що ви робите, іроди кляті?

Ми ж недавно братами були,

Ми ж не знали кордонів між нами,

Разом з вами співали пісні.

Хто це вас підкупив,

І за гроші чиї

Ви прийшли нашу землю топтати?

Схаменіться, отямтесь,

Ви теж чиїсь сини.

І вас народила теж мати.

Вас опутала зради трясина,

Вас омарила люта брехня.

Плаче мати за рідного сина,        

І вдова, і кохана дівчина,

Бо коханого більше нема.

Наші хлопці воюють відважно,

Захищають державу вони.

Не вмирають вони – відлітають

Наші вірні сини – Соколи.

В даль небесну вони відлітають,

І стають там зірками вони.

Наш народ нездоланний, не скорений.

Не поставити нас на коліна.

Рідну землю захистим від ворога,

Бо країна у нас Єдина.

***

Память

Отгремела война,

Обелиски стоят молчаливо.

Лишь березы шумят

Над кладбищами братских могил.

Что ж ты замер, солдат?

Ты ж дошел до Берлина,

Ты же кровь проливал,

Ты Победу ковал,

Проходя через Курск, Сталинград.

Над курганом туман…

Здесь не ставят крестов,

Только вечный огонь

И гранитные плиты.

И никто не забыт

И ничто не забыто.

Память вдов, матерей

И седых ветеранов

Надо память хранить

О тех вечно живых,

Что в граните стоят над курганом.

Отгремела война,

Боль утраты осталась.

Мы вам больше должны.

Отдаем только самую малость.

Свято память о вас,

О погибших, с войны не пришедших

Остается в душе

И в сердцах наших с болью навечно.

Мы поклонимся вам,

Возлагая цветы на могилы.

И расскажем о вас

Детям, внукам и их сыновьям.

И пусть память живет,

И покуда мы живы,

Мы не станем мешать

Петь о вас соловьям!

***

Дед Жора

Я помню маленький наш дворик,

И кран большой среди двора

И деда Жору, дворника-соседа,

Его любила очень детвора.

Чтоб мы не горлопанили и не галдели,

Он разрешал нам дворик поливать

И никому не позволял дед Жора

«Военную ораву» обижать.

И у него всегда в кармане

Припрятан пряник или леденец,

И для него был самым близким

Послевоенный босоногий сорванец.

Большая тачка была ему подмога.

Он подвозил на ней с базара габарит,

И заработав скудные гроши,

Он напивался и пел песни от души.

Пел про Одессу-маму и про Костю,

Рыбачку Соньку и ее баркас,

Про катакомбы и про Пересыпь

И про шпану, ну то есть и про нас.

Он с фронта возвратился в сорок пятом,

Живой, заштопан, с раненой ногой.

Вся грудь в медалях, орден «За Победу».

Для нас дед Жора просто был герой.

Его два сына с фронта не вернулись,

Погибли где-то на чужой земле.

Две похоронки – желтые бумажки

Всегда лежали на его столе.

И все-равно он ждал и верил,

Что в дверь однажды кто-то постучит,

И почтальон войдет с огромной сумкой,

И письма сыновей ему вручит.

Он ждал и верил, что сыновья вернутся

Живые и с наградой на груди.

И в день Победы он шагал героем,

И мы шагали гордо впереди.