Валерия Белоус

Родилась в день бомбардировки Нагасаки, в Харькове. Кандидат физ.-мат. наук. Автор и дизайнер нескольких сайтов, среди которых «Добро пожаловать в Харьков!» (интернет-энциклопедия на языках Ukr, Rus, Eng), «Здравствуй, мир! Это я…» (личный сайт). Автор поэтических сборников «На мосту меж двух тысячелетий» (2002), «Гранулы» (2006), «Птичий клич» (2013), юмористического сборника «Перламудровые пуговицы» (2009). Последняя публикация – литературно-художественное издание «Взгляд» (2016). Член Межрегионального союза писателей Украины. Лауреат литературной премии М. Матусовского. Член Харьковского клуба песенной поэзии им. Ю. Визбора. Член международного женского клуба духовного общения «Лада» с 2013 г.

 

ПРИХІД   ТА   ВІДХІД
Лагідний вечір на землю спустився –
Знай: хтось помер, а хтось народився…
Вранці багряне сонечко сходить –
Малий старому на зміну приходить.
Поява в бутті та щезання з буття,
А проміж них – чиясь мить  життя.

Час змарнував, сміємося чи плачем,
Стрічаймо біду, шукаючи вдачі.
Смерть та життя у кружлянні панують:
За похованням родини святкують.
Платимо ми природі данину:
З кимось розлуку за  кожну дитину.

Пильно годинник рахує часи.
Ось за вечірнім спаданням роси
Ніч нам несе чари дивних пісень;
Хтось народивсь! А когось понесе
Смерть на крилах – завмирає вдалі
Подих останній сина Землі.

Є ж навіжені – клястися готові
У невмирущій вічній любові.
Кривда свята! Та готові любити,
Знаючи: здатна їх смерть розлучити!
Зірки нам свідчать на небосхилі:
Ті  не зникають, що вірно любили.

З вірою: за  смерть сильніша любов –
Двоє послужать народженню знов.
День, що у Всесвіті палко вирує,
Світові подих дитя подарує.
Батько щасливий, щаслива і мати –
Дітям у спадок весь світ передати.

Слід їх заметам часів не сховати,
Будуть завжди їх тепло пам!ятати
Діти й онуки, та ті, з ким дружили,
Усі, кому щедро себе роздарили,
В вічність із вдячністю пару проводять.
Той, хто любив, просто так не відходить…

***

БУДНІ
Саме тут, десь між мною й тобов,
Оселилася наша любов,
Що колись прилетіла здалека,
Мов із вирію світла лелека.

Мова лагідна, легка хода,
А з долонь – дарів череда…
До дарунків ми звикли, й забули,
Як дмух крил її вперше відчули.

Де ж та гостя тепер дивовижна?
Нема й часу, щоб глянути ніжно….
Раптом гніву здіймається хвиля,
І, ковтнувши отруєне зілля,

В океан поринаймо без дна:
Ти, коханий, –  один,  я – одна…
І здається, що скоїться зле:
Лишимося в безодні.

АЛЕ

День за днем, рік за роком минає,
А багаття між нас не згасає:
Зачаровує нас той вогонь,
І за хмари знов підіймає
Милосердя любові долонь!

***

Зима панує вже на скронях,
Лягає снігом сивина…
Тримай міцніш любов в долонях,
Зігрій скоріш любов в долонях –
Боїться холоду вона!

***

Ой, як же ж серце крає!
Як я це розумію!
Я слухаю: то грає
Пако де Лусія…

То знов Кармен когось
Чарує – все їй мало.
То знов рука чиясь
Сумує за кінжалом…

На поклик палко-пристрастний
Великого страждання
Коли гітара змовкла –
Лунає дзвін мовчання.

Наш сайт