Член Національної спілки письменників України з 2018 року. Член Міжнародного жіночого клубу духовного спілкування «Лада» з 2012 року.
Як важливо інколи поринути у спогади, бо десь там лишився найцінніший скарб під назвою – дитинство. На його ґрунті зростає теперішнє і майбутнє.
Ціную час, поважаю друзів, насолоджуюся красою рідної природи. Вважаю, що у цьому справжнє людське щастя, яке завдяки натхненню перетворюється в поезію.
Заплакані вікна
Літній вечір. Дощовий літній вечір. По шибках стрімко течуть краплі одна за одною, ніби намагаються відмити щось важливе, приховане з роками на віконному склі. Вікна, що давно вже дивляться на вулицю, схожі на заплакані зморені очі.
Дощова вода тече в минуле так, як і усе, що встигло відбутися до цього літнього, але чомусь сумного вечора.
Вдивляючись в далечінь через заплакані шибки, Оксана подумки перемістилася в пережите.
Вона намагалася знайти той крок, який чомусь, можливо, був зроблений не вірно. Ні, це просто доля. Від долі, наданої вищими силами, чи вийде врятуватися? Ніхто не знає про те, що чекає попереду.
Найкраще пірнути в дитинство, схоже на море, у якому тільки хвилі, високі грайливі хвилі.
Гойдаєшся на тих хвилях і не помічаєш нічого складного і неможливого: друзі, галас, гра в піжмурки… Знайдуть чи не знайдуть?
Ось воно, питання. Знайдуть чи не знайдуть тебе у цьому світі янголи щастя та радості?
Чи варто ховатися взагалі? У грі в піжмурки, можливо і краще знайти місце, де тебе ніхто не знайде.
А, в житті?
У Оксани склалося враження, ніби вона сховалася там, у далекому дитинстві, і досі не хоче покидати того затишного куточка, у якому поруч із нею жили янголи щастя.
Ніхто не знає, як вони виглядають насправді. Їх малюють, кому як заманеться, але Оксані здавалося, що ті янголи були дуже схожі на її татка.
– Таточку, чому ти залишився там, в дитинстві, і не пішов далі поруч зі мною в моє доросле
життя? – Тихо промовила Оксана.
Плаче літній дощ. Плаче.
Оксанини очі вдивляються в далечінь , але сліз вже давно немає, бо виплакані вони всі до краплі.
Тільки спогади:
– Завтра, доню йдемо з тобою на полювання. Лягай раніше спати, бо дорога далека, треба щоб вистачило тобі сили.
Навіть не розуміючи, які труднощі очікують на дівчинку завтра, вона стрибала від радощів. Це ж вона завтра разом із татком піде в далекий похід. Разом із татком – значить усе буде добре!
Він – мисливець! Рушниця ще з вечора начищена, набої вони готували разом, песик Акбар тільки того і чекає, щоб скоріше побігти з господарем на прогулянку.
Зима. Яка сніжна, морозна зима! Такі зими були звичайнісінькими у Оксаниному дитинстві.
– Ой, та куди ж ти дитину з собою береш? – Заголосила бабуся. – Вона ж іще мала, усього сім рочків, який з неї мисливець?
– Нічого страшного, я ж поруч.
Татко дуже хотів, щоб у нього народився синочок, але доля послала йому двох донечок.
Старша була маминою улюбленицею, а молодша – «відірви та викинь», вся в татка, хлопчисько та й годі, тільки й того, що в спідничці. У свої сім років вона вже вміла стріляти з рушниці, звісно, що з татковою допомогою, але влучно та сміливо.
Вранці вирушили на полювання. Йшли на луки де живуть зайці, які щойно змінили колір своїх пухнастих шубок з сірого на білий, щоб бути непомітними на сніговій рівнині. Раптом Акбар рвонув у бік і стрімко побіг, перескакуючи через високі кучугури. Зупинившись,він почав голосно кликати господаря. Татко, взявши за руку доньку, швидко попрямував до того місця, куди його невпинно кликав його вірний пес. З під снігового намету зляканими очима на них дивився молодий зайчик, і чомусь не тікав. Тато взяв його на руки, і уважно оглянувши, помітив, що зайчик поранений. Забравши зайця, ми одразу вирушили додому.
А, снігу насипало в ту пору – ні пройти, ні проїхати. Оксана, знесилена далекою нелегкою дорогою ледве перелазила через кучугури. Тато ніс зайця, рушницю, речовий мішок, ще й вів собаку.
– Доню, допоможи мені, візьми Акбара, та дивись, щоб не втік.
Оксана вчепилася в повід, навіть гадки не маючи про те, що татко віддав їй собаку навмисне, щоб вона забула про свою втому. Вона тільки устигала перебирати ногами, бо цуцик, знаючи дорогу додому тяг її з усіх сил.
Бабуся сплеснула руками, побачивши «дівчинку-мисливця» і вигукнула стривожено:
– Боже милостивий, та на дитині жодного сухого місця немає, а мороз який!
– Нічого страшного, головне, що вона не встигла змерзнути, он як пара з неї йде, а щічки, наче буряком хтось натер, все буде добре.
Все обійшлося без хвороби, навіть і не чхнула ні разу.
Для пораненого зайця змайстрували клітку, в якій він жив, доки не одужав. Вже навесні віднесли ми нашого сіренького друга на те місце звідки взимку забрали пораненого. Відпустили його на волю, а потім декілька разів ходили його провідувати. Він упізнавав нас і підходив дуже близько.
Літній вечір чомусь все плаче і плаче. Немає ніякого бажання чимось займатися. Огорнувшись спогадами, наче теплою старенькою бабусиною шаллю, хочеться просто сидіти біля вікна і дивитися, як на мокре скло випливають в паперових човниках з білими вітрилами дні безтурботного дитинства .
– Таточку, а ти зумієш змайструвати для мене справжнього лука зі стрілами, які потраплятимуть в ціль?
– Звісно зумію, але при одній домовленості: ніколи не можна цілити в людей чи тварин. Тільки в намальовану мішень!
Наступного дня у Оксани з’явився справжнісінький лук, а до нього ще й декілька стріл з металевими наконечниками.
Не дівчинка, а Робін Гуд в спідничці, та й годі. На хвіртці намалювали крейдою мішень і зачинили хвіртку на гачок. З третього пострілу все залагодилося і стріли жваво летіли одна за одною прямо в ціль.
Наступного дня мішені на хвіртці стало замало, та і не цікаво стріляти в одне й те ж саме місце. Татко пішов уранці на роботу, а Оксана довго тинялася по подвір’ю в пошуках пригод ,і раптом її увагу притягла бабусина спідниця. Стріла, якось зненацька вилетіла з лука і потрапила в оту привабливу бабусину спідницю, та гарно, що вона була дуже рясною. Стріла заплуталася в складках і не влучила в бабусю. Бабуся схопила ганчірку, щоб відпороти неслухняну онуку, але наздогнати не змогла.
Ввечері все розповіли татку. Лук негайно було конфісковано, згідно домовленості про правила безпеки, не звертаючи уваги на сльози та обіцянки. Ну що ж, що заробила – те й отримала.
Чимало траплялося у дитинстві різних пригод, лише самого дитинства було, як кіт наплакав.
Закінчилося воно одразу після того, як помер татко. Оксанці виповнилося на той час лише дев’ять рочків. Після його похорону дівчинка дуже хворіла. Вона не могла декілька днів піднятися з ліжка, нічого не їла, тільки плакала і потайки розмовляла з татком, бо їй здавалося, що він поряд і все чує.
Оце і було прощання з дитинством. Чого тільки не довелося їй пережити потім. Далі краще не згадувати.
В найскладніші часи Оксана завжди відчувала, що якась невидима сила допомагає долати труднощі. Звісно це був янгол щастя.
– Таточку, ти завжди поряд – думала вона всміхаючись.
Літній дощ вже виплакав нарешті усі сльози.
– Бабусю, ну де ти є, я тебе шукаю, давай змайструємо причепа до моєї нової машини, з картону, або з чогось іншого!
Оксана пригорнула онука, поцілувала свій маленький скарб і тихенько відповіла:
– Звісно, змайструємо.
Може, колись і вона стане для онука не тільки приємним спогадом, а справжнім охоронцем. Янголом щастя.
***
ВІНОК СОНЕТІВ
НА ПАГОРБІ
1.
Іду туди, де все відверто й щиро.
Знайомою стежинкою іду.
Мої розчарування, це ж не вирок,
і натяків ніяких на біду.
Я, мандрівник з дитинства – це ж відомо.
Із татком мандрували вдвох колись.
Він говорив: «Ніколи не журись!
Фізична втома, – це іще не втома».
Я пам’ятаю всі його учення,
в житті допомогла наука ця.
Ціную й поважаю вчинки чемні,
а не об’єм чужого гаманця.
Іду в місця до спокою причетні.
На щастя є іще такі місця!
2.
На щастя є іще такі місця,
куди стежинка тягнеться хвиляста.
Тут все в руках небесного митця.
Ось заходився павутинку прясти
малесенький сіренький павучок
майстерно, наполегливо і швидко.
Мене ця провідна срібляста нитка
веде у світ без зайвих балачок,
в яких неправда весь руйнує зміст,
в яких безтактність втратила вже міру.
Гойдається старий невдалий міст,
що ніби від війни веде до миру.
А дуб мовчить, хоч вище всіх на зріст.
В природу ще не втратила я віру.
3.
В природу ще не втратила я віру –
вона від суму кращий рятівник.
Лиш мить по тому все здавалось сірим,
а тут зігрітий сонечком квітник.
Не клумба, що насаджена удома –
квіткова рать гартована й міцна.
Зима морозить, пестує весна.
Хто квіти ці посіяв – невідомо.
Найкращий гарт – це клопоту нестача,
коли ніхто тобі й не обіцяв,
що буде переслідувати вдача.
Коли не знаєш щастя залицянь
у подорож закохуєшся, наче,
в промінчик, що торкається лиця.
4.
В промінчик, що торкається лиця
вплелася пісня, наче стрічка в косу.
У просторі без краю і кінця
мелодія лунає стоголосо.
Неначе скрипка грає у саду,
під грушами, що з татом посадили.
Я ще мала, ще мрію і росту,
радію із батьками молодими.
На дні криниці сонце виграє.
Не маю гадки ще про дні жорстокі.
Щаслива, бо усе у мене є
в мої іще неповні вісім років.
Щоб сонцю посміхнутись навзаєм
спинюся я на пагорбі високім.
5.
Спинюся я на пагорбі високім.
Злетіла ввись, як мала б два крила.
Безмежну даль не осягнути оком.
Ось бузина пухнаста розцвіла.
Шипшини кущ рожевіє у полі.
Кружляють бджоли, весело гудуть.
І вітерець, збираючись у путь,
Невмисно розганяється поволі.
Пустує, розкуйовджує волосся,
З’являється, то знову десь щеза.
Я вдячна долі, хоч не все й збулося.
«Смішна та й годі» – хтось мені сказав.
Вже вкотре я сюди приходжу в гості.
Вдихну на повну! Ну, яка ж краса!
"Души прекрасные порывы..." 